— Це ти, осавуле, так придумав? — здивовано свиснув Йосип. — Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.
— Так велів Сулима! — невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. — І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!
Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими. А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.
— Ні, ні, — забурмотів Йосип, відчувши неладне. — Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.
Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п’ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою... Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: «Ех, просвистів я своє життя», — і він провалився у чорну яму.
Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув.
Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів...
Фортечна брама була навстіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена...
— Товариство! — закричав Сулима щосили. — Зрадники відчинили браму! За мною!
І, ризикуючи скрутити собі в’язи, перестрибуючи через чотири-п’ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все... Їх тисячі. Страшне слово «зрада!» вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами... За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав: лише б встигнути!
Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Джеваги, залягла... Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його з силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед... А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.
— Запорожці! Швидше! — закричав Сулима. — Рубайте зрадників, зачиняйте браму!
Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність. Що фортечна брама десь далеко-далеко... А його бігу ні кінця немає, ні краю... І відчув, що вже не встигне... Підйомним мостом гупотять копита... А він з козаками ще й до брами не добіг... Мигнула думка: «Невже все?..»
Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг... У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней...
Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилося ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сили струсити з себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище...
Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали... Спершу Ярема, за ним — Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:
«Назвали мене Кодаком, в Кодаку навічно й лишуся. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся... Христинко, зустрічай, до тебе лечу...»
І болюча пітьма огорнула його навіки.
— Зра-а-ада-а-а!!!
Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.
У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту... Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об’єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя.
У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.
Довше бій клекотів на мурах.
Там відбивався Савран з козаками.
Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях... Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів... Падали вниз на гостре каміння... Подвір’я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах...