Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди... Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук... І стало враз тихо-тихо...
— Відкозакувався... — сказав собі Охрім Савран. — Все... Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі.
Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.
— Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла...
Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів...
...Закувала Сулимі зозуля та й сива...
Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.
— Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?
Вмовкла зозуля...
Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.
— Ку-ку... Ку-ку... — несміло озвалась зозуля.
— Раз... два... — прошепотів Іван.
— Раз... два... — прошепотів за ним Ярема.
Зозуля мовчала.
— Негусто, — зітхнув Сулима.
— Оце й усе? — вкрай був спантеличений Ярема. — Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!
— Не дурій, хлопче, — сміявся Сулима. — Коли вб’єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?
І повідав Яремі, що зозуля — то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій... Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити...
То було минулої весни.
А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку...
— Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно...
І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине «ку-ку» все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів...
Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля...
Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним... Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах — кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.
Сулима пробігає очима по реєстровцях... Свої ж... Українці... А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю... Свої?
— О ні... — каже Сулима. — Не свої. Вороги!..
Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.
Їхні погляди схрещуються...
Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.
Караїмович відскочив, втерся рукавом.
— Хочеш смерті? — хрипло закричав він. — Не вийде! Не буде тобі легкої смерті. Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!
— Я знаю, що я на вагу злота, — спокійно каже Сулима. — Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?
Караїмович із чорного робиться жовтим.
Чути регіт, і Сулима враз стрепенувся, вчувши той регіт. Повертає голову. Під мурами регочуть запорожці. Їх небагато, два чи три десятки. Всі вони поранені і стоять тільки тому, що обпираються на стіну, підтримують один одного.
І регочуть...
— Стинайте їм голови! — кричить Караїмович осатаніло. — Рубайте реготунів. На очах у Сулими рубайте!
Не здригнулися козаки. Один по одному самі виходять до своїх катів. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Сулимі: «Прощай, Іване-отамане. Коли що не так, вибачай!» — і підставляє голову під удар шаблі...
— Прощай, брате-товаришу мій, — відповідає Сулима. — Спасибі тобі за службу лицарську!
Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, і воно пручається, верещить і навіть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.
— Це помилка! — несамовито верещить позеленілий Кирпа. — Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка... Пане старшино, — кидається він до Караїмовича й падає на коліна. — За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплічник... Пособляв вам... Я допоміг сторожу біля брами різати...