Зганяв злість на офіцерах:
— На очах у залоги козаки вбивають наших вояків і наче крізь землю провалюються, а ви замість них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарів караючого меча в цьому проклятому закутні світу? Та які ви лицарі? Ви бездари, панове! Я неспроможний ліпити драгунів з глини, їх у мене всього лише дві сотні, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроці. Подумайте, що вас чекає, панове офіцери, коли сюди прийдуть запорожці всією ордою!
Гнів швидко вщух, і комендант відчув утому і байдужість. Ат, чи не все одно, п’ятьох драгунів уб’ють січовики чи й усіх перенищать. Однак його життя пішло наперекіс. І махнув рукою — геть! Офіцери вийшли, мовчазні й сердиті. Комендант хотів було налити собі кухоль доброго угорського вина, як двері, несподівано завищавши, зі скреготом відчинилися. До комендантської, поправляючи фамільну шаблю на поясі, увійшов насуплений комісар фортеці шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтуші, з випещеним, завжди надутим обличчям, повним пихи і гонору.
В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: «Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити...»
— Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? — комісар старанно уникав слова «пане», і Маріон відповів йому тим же:
— А що комісара цікавить?
— Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління?
— А про це комісар хай запитує у запорожців.
— Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки!
— Овва! — ошкірився комендант. — Комісар теж їм не до вподоби.
— Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої!
Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик.
— Я — комісар! — між тим вигукував шляхтич. — Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я... я...
— Для смерті всі однакові — і уродзоні, і плебеї, — буркнув Маріон. — І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись!
Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.
— Але я поскаржуся коронному...
— Біжи! — зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. — Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!
— Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями — бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!
— Ойчизна? — криво посміхнувся Маріон. — Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Ой, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.
— Пся крев! — задихався від гніву комісар. — Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!
«Таки допік уродзоного телепня, — зловтішно подумав комендант. — Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!»
Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа — з’ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять — він служить полякам, платили б українці — служив би українцям... Йому байдуже... Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль... Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді — не день...
Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.
— Нас тут двоє відповідальних, — примирливо мовив, не дивлячись на комісара, — тож немає чого сваритися у цім закутні світу.
— Польща і Франція — великі маєстати! — вигукнув комісар. — Ми зітремо в порошок хлопську Украйну! Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!
— Нєх жиє, — байдуже буркнув Маріон. — Але я п’ю за себе, за Жана Маріона, бо більше ніхто за мене не вип’є!