Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.
— І цього! — махає рукою Караїмович.
— А-а-а... — в корчах б’ється Кирпа. — Ви ж обіцяли... Тисячу злотих мені... І маєток... Маєток і тисячу злотих!..
— На тім світі маєтки проситимеш, — спльовує Джевага. — А на цім стерва й без тебе вистачить!
Блиснула шабля...
— Собаці собача й смерть! — каже Сулима й відвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, він пручається й волає... Галасує про маєтки та злото...
— Злото і нам згодиться. — Караїмович дає знак, і Савчина голова летить на землю...
Раптом чути сполошений крик:
— Оно!.. Іще один... Ожив... Дибуляє сюди... Ха-ха!
Вороги розступаються, і Сулима бачить Ярему.
Його джура, залитий кров’ю, гордо випроставши голову, сам іде на місце страти. Реєстровці вмовкають, витріщують очі... Хіба ж то козак? Підліток. Підпарубчак, ще й босогубий... Пушок он під носом. А бач, як сміло простує на загибель!
Ярема підходить і зупиняється на місці страти.
Сулима спрагло ловить його погляд. Ось їхні погляди зустрілися, якусь мить вони радісно дивляться один на одного.
— Здрастуй, сину, — тихо каже Сулима.
— Здрастуй, батьку, — заусміхався Ярема. — Не будемо прощатися.
— Не будемо, сину.
— Хай живуть людські крила! — вигукує Ярема. — І крилаті люди!
— Мовчи, рабе! — чути хриплий крик, і Джевага кидається до Яреми. — Смерд! Бидло! Хлоп ти! І не тобі про крила патякати!
І тут сталося несподіване. Маленький і тоненький Ярема кішкою метнувся до Джеваги (той оторопів на мить), висмикнув у нього з-за пояса пістоль, відстрибнув на крок і, перш ніж хто-небудь устиг опам’ятатися, вистрілив прямо в перекошений рот Джеваги...
Схаменулись вороги. Кулі, як злі оси, задзижчали і впилися Яремі в груди.
— Так, сину! — крикнув Сулима. — Ти справжній лицар!
Ярема не вхопився руками за груди, а тільки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо і, падаючи, прошепотів:
— Пробач мені, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише однісіньке... а другого не встиг...
ЕПІЛОГ
...Понад Дніпром шляхом широким везли Івана Сулиму на возі, закутого, в міцній дерев’яній клітці. Щільними рядами з обох боків рухалися вершники.
В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори і явори, ясени і тополі, вибігали кучеряві верби і жалібно опускали свої довгі віти, кривавіла ягодами червона калина.
Сидів Сулима у своїй клітці зчорнілий, закам’янілий, з міцно стуленими вустами, сидів набурмосившись, як великий і важкий птах, котрому перебито дужі крила.
Зненацька злетіла і забриніла край битого шляху пісня:
Скрипнувши колесами, прокотився віз із дерев’яною кліткою повз сліпого лірника Хвеська Солодкого. Один з вершників звернув коня, помчав до старого лірника і махнув шаблею...
І дарма вбивця старався. Бо хіба, зрубавши голову, можна пісню вбити?
КНИГА ДРУГА
ГЕТЬМАН ПАВЛЮК
Наробили вражі пани
У Варшаві дива,
Як помирав на майдані
Курінний Сулима.
А Павлюк, на диво шляхті,
Жив-здоров лишився...
...Повернувсь Павлюк додому,
У Січ Низовую,
Та й задумав Павлюк знову
Бить шляхту гнилую.
Знайшов Павлюк побратима —
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю.
То не хмари з буйним вітром
З Дніпра налягають —
То Павлюк та Остряниця
Ляхів обступають.
ПРОЛОГ
Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.
Ну й весна, ну й швидка!..
Дзвенять-гудуть молоді вітри у високості, захлинається від весняної снаги співоче птаство, а зелень у ріст іде! Швидше, швидше, швидше, доки грає, доки бродить у тобі незборима, незвідана і хмільна-прехмільна сила прадавнього Ярила, доки нуртує в тобі жага молодого життя... В ріст, в ріст, в ріст...