Ярилова жага життя передається й коневі, гнідий, ловлячи чутливими ніздрями молоді вітри, котрі розбурхують в ньому кров, пирхає, тремтить від збудження і поривається в далечінь... А куди — й сам не відає, аби лише летіти, летіти!..
І Павлюк аж шаліє від весняної радості, його очі-ромашки горять світлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений білий світ. Легко і чисто в козака на душі. Жити хочеться, діяти хочеться, щоб усе біля тебе оживало, вирувало, клекотіло і поривалося в ріст. Ех, біс його бери, хороше на білому світі жити! І солодко вдихати повітря, повітря хмільне, як вино, коли вирвешся з-під сокири ката! Жити, жити, жити!..
В гаю Павлюк не стримується, зістрибує з коня, і в його очах — дитяча радість. Ряст!.. Він накидається на квіти, в захваті топче його ногами, притоптує, танцює буряний танок.
— Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити і тої весни діждати та ще ряст топтати!
Прикмета є така на Україні: хто по весні ряст топче, той довго ще житиме!
— Топчи, топчи, коню, ряст! — не вгаває Павлюк. — Хай вороги наші гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!
І гнідий, ніби зрозумівши свого господаря, починає й собі топтатися на рясті, махає головою.
— Топчи! Топчи! — вигукує Павлюк, та на півслові раптом вмовкає, і чорна хмарка суму та болю тінню набігає на його світлі очі. — А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужім майдані, серед чужого люду...
Здригнувся Павлюк, посмутнів і пішов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землі болю... Гнідий, звісивши голову, подався слідом... А над степом в дзвінкій голубій високості летіли журавлі ключем. І курликали, радіючи, що дісталися нарешті рідної землі.
Кру... Кру... Кру...
Заіржав кінь, Павлюк звів голову і довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ.
— Линуть крилаті з вирію, — прошепотів, кусаючи губи. — А одному з них крила відтяли, і не повернеться він більше з вирію на рідну Вкраїну...
І вчувається Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:
— Вашмосць! Найясніший воєводо! Поспішаємо вам доповісти: Кодак знову наш! — реєстровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живіт, котрий ледве стримує широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простягає до воєводи короткі руки, наче підносить йому на тарелі фортецю. — Чернь вгамовано! Запорозькі лотри знищені, а їхній ватаг Сулима і...
Гетьман хоче сапнути побільше повітря, аби велемовніше закінчити, але його випереджає Іляш Караїмович:
— ...і зрадник Павлюк сидять закайданені у клітках, чекаючи на побачення з вашою милістю!
— Панове, радий вас бачити в доброму здоров’ї, радий віншувати з блискучою перемогою! — киває бородою Адам Кисіль і посміхається солодко-приторною посмішкою. — Ви, пане гетьмане, і ви, пане старшино, недарма їсте хліб Речі Посполитої! Корона не забуде вашої вірнопідданої послуги. — Воєвода поморщився і вже без пафосу закінчив: — Ви істинні лицарі, панове.
— Вашмосць почуває себе негаразд? — стурбовано питає Кононович.
— Дріб’язок! — посміхається воєвода і, підтримуваний слугами, всідається в м’який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. — Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, — то найліпший бальзам для мого тіла і душі.
— Раді старатися, раді служити вашій милості! — поквапно заторохтів гетьман. — Я особисто водив загони реєстровців на приступ фортеці... Ну, і, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вірний слуга був тяжко поранений в одне серйозне і дуже важливе місце. Рана й досі дається взнаки, особливо коли сідаєш...
— О, пан гетьман був тяжко поранений, — стримуючи іронію, встряє Караїмович. — Він гепнувся з коня, і в сідницю йому застряла колючка.
— Шип!.. — зашипів гетьман. — Залізний ши-ип!..
— Ах, здається, шип, — незворушливо згоджується Караїмович. — Отой, що проти худоби застосовують.
— Шип у сідницю встряв? — перепитує воєвода і заливається дрібним смішком, схожим на плямкання. — Потішили мене... ха-ха-ха...