— І покаркаєм! — закричав Сава Кононович. — На твоїй могилі!
Сулима навіть не повернувся в його бік. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його:
— Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. — І повернувся до Сулими: — Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумів Кодак захопити. Ловко діяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пішов.
— Пан воєвода помиляється, — спокійно відказав Сулима. — Бути з вами — це значить бути рабом. А хлоп не може ні на крок відійти від свого пана.
— Зате тепер ти далеко підеш! — хихикнув Караїмович. — Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги відрубає, а тоді вже й голову.
— За волю піду!
— Навіть у Варшаву на майдан? — перепитав Караїмович.
— Навіть у Варшаву на майдан. — Сулима пильно глянув на Караїмовича: — Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричі перепродаси, аніж у Варшаву на майдан підеш.
— Своя шкура дорожча.
Сулима помовчав і, зважуючи кожне слово, сказав:
— Стяти голову — це ще не значить перемогти. Україна нині як вода в повінь. Всі береги заливає.
— Одначе ти, хлопський отамане, до поезії вдатний, — озвався воєвода. — Побачимо, як ти під сокирою заспіваєш. — Кивнув Кононовичу: — Уведіть другу пташку, послухаємо, що вона защебече.
— Слухаю, вашмосць! — метнувся гетьман, наче той джура. — Ей, уведіть того лотра!
По хвилі жовніри увели Павлюка.
— Живий, батьку? — радісно крикнув Павлюк, вгледівши Сулиму.
— Живий, сину, живий, — ступнув йому навстріч Сулима. — Як завжди!
Із скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми.
— Ах, яка зворушлива зустріч! — вигукнув Кисіль. — Я аж розчулився до сліз... Розв’яжіть їм руки, хай хлопи досхочу наобнімаються.
Жовніри розв’язали їм руки і вийшли із зали, а Павлюк із Сулимою міцно обнялися.
— Не відчаюйся, сину, що ми в кайданах, — поклавши Павлюку руки на плечі, говорив Сулима. — Ми в неволі після хмільної волі, а ті он людці, — кивнув на Кононовича з Караїмовичем, — все життя, як собаки, на ретязі ходять.
— Пащекуй, пащекуй! — кричав Кононович. — Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами.
— Це не програш, а тільки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, наші побратими у бій козацтво поведуть. І як би панські лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похід.
Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.
— Ти... ти розбійник!.. На своїх панів руку піднімаєш? Не вийде! В дугу зігнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..
Адам Кисіль, склепивши повіки, склав руки на грудях і, єлейно посміхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.
— На пісок перемелемо!
Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живіт, що так і колихався від крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледів за поясом пістоль...
Сава Кононович щось верещав...
Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пістоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той і не відчув.
— Я тебе власноручно на палю посаджу! — шаленів від люті гетьман. — Я... — осікся, вгледівши в руках Сулими пістоль, чорна дірочка якого дивилась йому прямо у вічі... — Е-е-е... — враз заціпило гетьману, і його запал де й подівся.
Кисіль посміхався із заплющеними очима. Караїмович по тому, як гикнув гетьман, відчув щось неладне й поклав руку на руків’я своєї шаблі.
— Спокійно, панове! — Сулима задкував до вікна. — Не перцюйте, бо куля жартів не любить. Вона, як і горобець, вилетить — не спіймаєш. Та й дірку після неї не заткнеш.
Кисіль, урвавши смішок, злякано розплющив очі. На всіх трьох Сулима наставив пістоль, водив ним від одного до другого, ніби вибирав собі першого, і всі троє втягнули голови в плечі.
— Раджу панам бути благорозумними, — сказав Сулима вже біля вікна. — А то, не дай Боже, здригнеться моя рука...
— Це вже занадто! — крикнув воєвода. — Я протестую!
— Я панові не догодив? — глузливо запитав Сулима. — Прошу пана сидіти й не репетувати, бо як би чого не вийшло.
— Але це бунт... — прохрипів Кисіль.