— Це смерть твоя, воєводо, — уточнив Сулима. — В пістолі всього лише одна куля, і я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожніми руками на той світ піду. То хто з вас хоче вхопити мою єдину кулю?
Всі троє мовчали.
— Ніхто не бажає, — підсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. — Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерігаю: один рух — і куля твоя.
Павлюк висмикнув шаблю в старшини й відскочив до вікна.
— Панове, будемо прощатися, — сказав Сулима, підходячи й собі до вікна. — Раджу вам не здіймати гармидеру. Я з радістю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливішого менту. — До Павлюка: — Стрибай за вікно, там галерея. А звідти — вниз. Під галереєю бачив осідланих коней.
— Батьку, а ти? — вже з підвіконня озвався Павлюк. — Я тебе не лишу.
— Не барись, я прикрию! — закричав Сулима. — Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там підпали!
— До зустрічі, батьку!
Павлюк зник на галереї, почулося падіння, заіржав кінь, зацокотіли копита, хтось крикнув і вмовк на півслові... Потім стихло все...
— Буду і я з вами прощатись, панове. — Сулима вистрибнув на підвіконня. — Спокійно, панове.
Зненацька пролунав постріл жовніра... Куля вдарила Сулимі в груди, падаючи з вікна у залу, Сулима встиг вистрілити і забити жовніра.
— Ага!.. — крикнув отаман. — Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Україні!
Ще встиг побачити, як у залу вбігали жовніри, встиг почути, як репетував Кисіль:
— Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!
— Шукайте вітра в полі... — прохрипів Сулима і вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлі:
Павлюк нахилився, зірвав кущик сизого євшан-зілля, розтер в долонях, жадібно вдихнув терпкий полиновий запах...
— Вдома... — спрагло прошепотів. — Вдома, у степах запорозьких. І до матері Січі рукою подати... І боротьба тільки-но починається.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Роман Матусевич був у розпачі: минуло півроку чи трохи більше відтоді, як вони разом, а Олена так і не звикла до нього. Про кохання ж і тихе сімейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавиділа його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсім занепав духом. Як вона сьогодні глянула на нього, коли він обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарні карі очі, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких він так поривався припасти, враз потемніли. У них спалахнув гнів. І ще щось... Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо’, так тільки здалося розгубленому Романові, мо’, вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою іронією:
— Чого ти від мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь.
— Але це зовсім не так, — зважився він, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. — Ти господиня цього маєтку, а я — твій слуга. І коли б наші з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою...
— Ще чого забаг! — вигукнула вона ніби глузливо, але гніву в її голосі він не вловив. — Ти купив мене за злото, а тепер хочеш і кохання моє виторгувати?
— О ні!.. — він заперечливо покрутив головою. — Кохання не можна купити ні за які скарби світу!
— Спасибі, що хоч це розумієш.
— Я багато дечого розумію, — уточнив він.
— Ти — лях! — вигукнула вона і перекинула на груди важку русяву косу. Романові хотілося погладити її, і він уже було простягнув руку, але коса гнівно здіймалась на грудях. — Ти лях, шляхтич! — повторила вона з притиском. — Ти належиш до того кодла, котре віками душить мій народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхів, руки по лікті у нашій крові?
Він мовчав, мнучи свою шапку, і не знав, що відповісти, адже це була правда. Ніхто так нікого не душить, як польська шляхта Україну. З покірних вичавлюють соки, з непокірних точать кров... Він важко зітхнув, бо знав, як українці ненавидять ляхів-гнобителів, і пробурмотів, сам не дуже вірячи своїм словам:
— Але ж різні ляхи бувають.
— Ти хотів сказати, що добрі? — запитала вона глузливо. — Де вони?
Він промовчав, показувати не було кого.
— Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти мовби й добрий, — вона зітхнула. — Але хтозна, які зуби покажеш завтра. Я розумію, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.