— Я ще нікому не завдавав болю.
— Але ти лях! — вперто повторила вона. — Панич. Люди мого племені у твоєму рабстві. Вони — чернь! Твоє бидло, котре ти одержав як худобу в придачу до ґрунтів та угідь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе.
— Всього лише три дні на тиждень, — виправдовувавсь Роман. — Це не чотири й не п’ять, як в інших панів. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день.
— А побори?
— Я відміню їх! — рішуче вигукнув він.
— Гм... Сам будеш хребта гнути?
— Заради тебе я ладен на все, — він ступив до неї ближче. — Твоє слово для мене закон. І не дивись на мене так.
— Ліпше б я загинула в турецькій неволі, ніж бути панею в тебе і бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. — Обхопила голову руками. — Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобі ні жоною, ні панею-шляхтянкою, допоки така несправедливість у світі твориться! Селяни мені в ноги кланяються, бо я панійка в шовку. Не відають, що я така селянка, як і вони самі... Що й на мені ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила... З ярмом на шиї?
Олена заплакала. Це вже ліпше. Коли жінка плаче, то гнів з неї виходить. Мовив тихо:
— Я наполовину українець. Мій батько, чистокровний поляк, багатий дідич, прижив мене з своєю покоївкою. Від матері мені в спадок дісталось ім’я. І материні пісні. Коли вона була ще живою, то щовечора співала мені українських пісень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не сміла зі мною й говорити по-українському.
Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.
— Голубі очі також у спадок від матері отримав? — поспитала тихо й чомусь почервоніла.
— Мати була доброю й тихою, — оповідав він. — А батько... батько на смерть забивав челядь. І матір у могилу звів. Для нього вона так і залишилась бидлом. Він забороняв їй навіть приходити до мене, коли я підріс. Її цькували собаками, й одного разу ті собаки загнали мою бідну матір у ставок...
— Ось ти який... — задумливо мовила Олена і трохи тепліше глянула на Романа. — Хоч тебе той лях любив?
— Коли бував у гніві, то кричав на мене. «Ей ти, хлопський вилупок і мій благородний син!»
— І де ж він подівся?
— Загинув біля Куруківського озера, коли польний гетьман Станіслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла.
— Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося.
— Але він був боягузом, — вів далі Роман, — і ніколи б не зважився йти на війну, якби не борги. Він зовсім в них заплутався, і маєток був двічі, як не тричі, заставлений. Гадав на війні розживитись, та потрапив у драговину біля Куруківського озера... Казали, він волав про поміч і ревів, як бугай, пірнаючи в трясовину. Але його ніхто не слухав, бо в тому болоті ціла хоругва гусарів з кіньми пірнула. Ще й половина угорської піхоти.
Олена мовчала й дивилась в широке венеціанське вікно. За вікном розкинувся старий тінистий парк. На галяві, оточеній столітніми липами, стрибали зайці й позиркували на вікно. Олена посміхнулась і помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями і щодень годувала довговухих на тій галявині. Зайці охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах... Роман зітхнув. Він заздрив зайцям, іноді хотів би опинитися на їхньому місці. Олена так ніжно пестила вухатих.
Він знову заговорив:
— Коли батьків маєток забрали за борги, я потрапив у челядь свого дядька Адама Кисіля. Дядько — пребагатий і можний, навіть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього лише бідним нахлібником. Хоч я й шляхтич по батькові, та змушений був жити серед слугів свого дядька. Там чимало терлося таких, як і я, збіднілих шляхтичів, у яких, крім гонору, не було за душею ні шеляга. Вони пихато ставились до челяді, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на челядській куховарні. Мені поталанило. Дядько звернув на мене увагу. І пригрів. А потім послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрілися.
Олена мовчала, через вікно спостерігаючи за зайцями. Ті ставали на задні лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посміхнулась, і враз її лице зробилося гарним, ніжним та м’яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.
— Гелено... — несміливо озвався Роман.
— Я вже тебе просила, — сказала Олена, і на лиці її повільно гасла усмішка, ніби сонце заходило за хмари, — не звати мене на лядський манір. Я — Олена.
— Але ж Гелена то не є польське ім’я, — м’яко заперечив Роман. — Гелена — грецького походження, від слова «геленос»: світло, сяйво. Або ще смолоскип у темряві ночі. Звідси й походить «Олена».