Він хотів було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночі, та промовчав. Олена перебирала в руках косу.
— Облишимо цю розмову, — тихо мовила й закалатала в срібний дзвоник, котрий лишився ще від старого господаря.
Зайшла покоївка.
— Що пані бажає?
— Марфо, принеси мені, будь ласка, моркви з льоху.
— Добре, пані, — вклонилась покоївка. — Постіль прибрати?
— Не треба, я сама.
— Пані буде сама прибирати? — Марфа якось дивно глянула на Олену і вийшла, знизавши плечима.
— Але ж, Геле... Олено, негоже так, — обережно дорікнув Роман. — На те у нас є слуги. Вони перші сміятимуться, що пані сама постіль прибирає.
— Тобі відомо, що я не пані, а селянка. — Не глянувши на нього, Олена вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тільки зачинились за нею двері, як вона пирхнула, зареготала й погупотіла по сходинках. Роман зітхнув, хіба ж можна бути пані такій безжурній та пустотливій? Слуги ж дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галяві. Висока, пружна, ставна. Ніби й не була в татарській неволі. Роман милувався нею крізь вікно. Олена присіла, зайці ставали на задні лапки і брали з її рук вогнисту, як жар, моркву. Олена сміється дзвінко і радісно...
І він згадав, як уперше її побачив.
В Бахчисарай Роман Матусевич дістався у жовтні минулого, 1636, року як особистий посланець свого дядька, воєводи і заступника коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Кисіля. В’їхав з почтом і челяддю, як і годиться посланцеві Корони. Хоча була вже середина осені, але ханська столиця потопала ще в зелені. Затиснутий з усіх боків горами, Бахчисарай скидався на весняний оазис, куди осені вхід був не вільний. В тому оазисі було душно і спекотно, гори, що оточували ханську столицю, загороджували шлях холодним північним вітрам. І осінь, жовта й сердита, блукала десь поза горами, із злості оголюючи тамтешні дерева, і свистіла пронизливими, сердитими вітриськами.
Воєводський посланець, молодий двадцятидворічний юнак з наївними голубими очима, вперше вибрався в світ з таким важливим дорученням. Столицю Кримського ханства він уявляв собі багатолюдним, гамірливим східним містом, з мурами й бастіонами, з караванами гендлярів, тіснявою вершників і, звичайно ж, базаром, на якому продається все. А побачив маленьке містечко, власне, селище в долині між горами, котре до всього ж мало одну-єдину вуличку. Та вуличка захаращена сміттям, бо низькорослі відлюдькуваті татарки висипали сміття і попіл просто на вуличку, під ноги перехожим. Татарські халупки, малі й обшарпані, тіснилися як могли з обох боків вулички. Передніх стін у них здебільшого не було, і з вулички все видно, що робиться в кожній саклі. Але кав’ярень чимало. Біля них, в тіні платанів, незворушно сидять сивобороді поважні діди, курять люльки й присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога, чорноока й голопуза дітлашня, собаки повідкидали хвости, і ліньки їм навіть мух відганяти. І над усім — сонлива, млява байдужість... Бідність...
Матусевич закрутив носом: в яку він дірку потрапив, в який закутень світу? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував:
— Тобі випала велика честь відвідати столицю Кримського ханства і мати аудієнцію з самим владикою Бехдиром-Гіреєм. Одначе тримайся з гідністю, як і подобає шляхетському лицарю Речі Посполитої. Хоча... скажу тобі відверто, не лінуйся зайвий раз і поклонитися, адже від цього залежатиме успіх задуманого діла. Повезеш багаті дарунки ханові. Він ласий на таке, швидше згодиться на змову. Тримайся і говори так, як я тебе вчив. Пам’ятай, ти віднині не просто телепень двадцяти двох років, а посланець заступника великого коронного гетьмана. — Воєвода зітхнув. — Хоча треба було когось тертішого послати, та нікого напохваті немає. А втім, і тобі вже, Романе, час до державної служби звикати. Пора думати про власний маєток на Україні. Бахчисарай — то лише початок твоїх сходинок по щаблях державної служби. Вигорить діло — матимеш чималий зиск.
І ось Роман в Бахчисараї. Лишивши свою челядь у відведеній йому саклі, Роман в супроводі слуг, котрі несли дві скрині з дарами ханові, та невеличкого почту, в зеленому люстриновому кунтуші й чорній шапці, отороченій видрою, в м’яких червоних сап’янцях (все те — дарунок дядька-воєводи), повний величі й гідності, подався прямою вуличкою здійснювати свою високу місію. Хан-Сарай — ханів палац — стояв у кінці довгої вулички і був як фортеця оточений високими мурами й потопав у зелені.