Поминувши місток, перекинутий через маленьку гірську річку Чурук-Су, котра текла паралельно головній вулиці, Роман опинився перед різьбленою брамою Хан-Сарая. Тут йому довелося довгенько потупцяти, доки варта впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двір. Було тихо, наче в монастирі, а не в палаці хана. Попід мурами тулилися якісь будівлі, зліва виднілась ханська мечеть, далі — невелике кладовище, де ховали ханів; будівлі для слуг і варти. І всюди квіти... Чисто, охайно, затишно. Тиша вражала, німа, беззвучна, могильна... Служник, вбравши в плечі довгасту голову, повів Романа далі. Пройшли через внутрішні ворота, за якими, власне, й починався Хан-Сарай. Ніхто не зустрів посланця заступника коронного гетьмана, ніхто, здавалось, і не помічав його присутності. Сновигали ханські слуги, тихі, мовчазні, наче кажани пролітали. Біля палацу завмерла варта — здоровенні яничари з кривими ятаганами й великими шкіряними щитами... Роман і зовсім занепав духом: хіба так мали зустрічати посланця Речі Посполитої?
Та ось нарешті Романа завели до канцелярії хана, маленької кімнати, що була заставлена маленькими шафами. Сиділи писарі, сутулі, мовчазні, наче вимерлі істоти. Коли Роман увійшов, ніхто з них навіть не ворухнувся. Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв подумки хана і всю його челядь і ще більше розчаровувався. В душі наростало обурення: як вони приймають посланця могутньої держави! Кусав губи, злився подумки...
У канцелярію зачовпав товстий татарин з м’ясистим червоним обличчям, з дрібними очицями, що геть запливли жиром, і, скалячи зуби в кривій посмішці, повів Романа до зали Дивана. Це була велика і розкішна кімната, вся оздоблена орнаментом, з м’якими килимами й подушками для сидіння попід стінами. В цій залі засідає ханський суд. То, напевне, тут його й прийме хан?
Опасистий татарин пірнув у якусь кімнату. Роман простовбичив у залі Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий дід з довгою білою бородою, в білій чалмі, під якою стирчало сухе жовте личко. За його спиною стояв молодий товмач. Дід у чалмі щось зашамкав беззубим ротом, товмач переклав:
— Що хоче молодий пан Ляхистану?
— Я — особистий посланець його мосці воєводи і заступника коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Кисіля, — злегка вклонився Роман. — Прибув з дарами до його ханської милості володаря Криму, хай дарує йому Аллах тисячу літ!
Товмач переклав. Білобородий щось зашамкотів, ніби жував сухе листя, і пішов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив і Романа. Піднялись на другий поверх, і Роман опинився з товмачем у кабінеті хана, надзвичайно просторому і ошатному. Стіни і стеля були червоного кольору, всюди килими кількома шарами. Сам хан Бехдир-Гірей стояв біля маленького віконця, котре виводило у сад, і задумливо перебирав чотки. Був то середньою зросту, в міру повний чоловік з чорною бородою і жвавими чорними очима. На ньому — розкішний халат в позолоті, на голові білосніжна чалма з павиним пером. Хан пильно й ледь насмішкувато оглядав Романа блискучими очима.
Роман зупинився посеред кабінету, зблід і голосом аж надто голосним для тиші, котра панувала в палаці, одним духом випалив, як його навчав дядько:
— Найясніший повелителю великого царства, красо і гордість кримського престолу, повелителю великих орд Кримських, Білгородських, Буджацьких, Ногайських, Черкеських та інших, державцю славний, єгомосць воєвода і заступник великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адам Кисіль шле тобі найясніше вітання і скромні дари.
Тут Роман оглянувся й похолов: носії зі скринями лишилися в канцелярії. Роман розгублено зиркав на хана. Який конфуз! Хан, з цікавістю спостерігаючи за посланцем, добродушно посміхнувся й простягнув білу пухку руку, що так і спалахувала від золотих прикрас. Роман ткнувся в неї губами, а коли випроставсь, то побачив, що скрині з дарами стоять біля його ніг. Роман притьмом кинувся до однієї, підняв важке віко і вже вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою, нечутно виринули слуги і зникли, прихопивши з собою скрині.
Хан заговорив, його голос був тихий, скрадливий, але з владними нотками. Товмач переклав:
— Як почуває себе після далекої дороги молодий пан Ляхистану? Чи добре йому їхалося, чи гостинно його зустріли в нашій столиці?
В чорних блискучих очах хана спалахували глузливі іскорки.
— О найясніший повелителю, хай дарує тобі Аллах тисячу літ, дорога була легкою, а в Бахчисараї мене зустріли добре. — Роман витримав паузу і перейшов до суті: — Єгомосць воєвода і заступник великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адам Кисіль, посилаючи дари й вітання найяснішому повелителю Кримського ханства, просив пособити Речі Посполитій в її священній боротьбі проти непокірних і свавільних запорожців. Місяць тому знахабнілі козаки під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю на Дніпрі, перебили залогу й перетворили фортецю Речі Посполитої на свою власну.