Ні, Роман аж ніяк не хотів, аби Олена була його наложницею. Він прагнув, щоб вона покохала його і стала йому законною жоною. Не біда, що вона проста сільська дівчина. Роман безтямно в неї закоханий і ладен пожертвувати всім, аби Оленка була його.
Вперше він побачив її в Бахчисараї...
Коли Роман вийшов із Хан-Сарая і поминув місток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сиділи під платаном зграйкою замучених пташок, у яких підрізано крильця.
«Слов’янки», — подумав Роман, і серце його боляче стислося.
Підійшов ближче: то були українські дівчата, захоплені людоловами в ясир. Вони сиділи, похнюпивши голови, ні на кого не дивлячись, і, певно, думали свої довгі гіркі думи... Плечі їхні — безвільно опущені, руки у відчаї звисали. Біля них стояв дебелий, голий до пояса турок і, спершись на цівку рушниці, дрімав, злегка похитуючись...
Роман зупинився ніби вкопаний. Звідки ви, дівчата, і куди вас женуть людолови? На невільницькі базари, на глум і наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, ліниво повернув голову, розплющив одне око, знічев’я подивився на гарно вбраного молодого пана, позіхнув і знову задрімав...
Роман відчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гурті полонянок його власна доля, його суджена. Звідки взялось таке відчуття, Роман не знав. Підійшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гурті сиділа тоненька дівчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти і була на грудях розірвана, а потім зшита. Роман побачив тоненьку ніжну шию і синю жилку, що кволо, з останніх сил пульсувала... Ніби відчувши, що на неї дивляться, дівчина звела голову і глянула на нього великими карими очима. Її очі були засмучені, повні горя, сліз, відчаю і муки і ще чогось болючого і пекучого... І водночас вони були такі бездонні, сповнені живлющої вологи...
«Вона, — прошепотів, — моя доля-доленька!..»
В ту хвилину він забув про все на світі. Гарячково витяг капшук і рішуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю, а сам з-під напівзаплющених повік пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану...
Жодним словом не прохопився Роман за півроку, що минуло відтоді, чому він їздив у Бахчисарай. Коли б він бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Січ, то в Олениних очах він би став в один ряд з найлютішими ворогами її горьованого народу. І втратив би дівчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах.
За Олену він заплатив тоді дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позіхнув і знову вмостився дрімати... В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позіхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потім скинув з пліч дорогий кунтуш... Турок позіхнув, все ще обмацуючи чіпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця більше вже не було чого... Людолов погодився.
Олена не кинулась своєму визволителю на шию, тільки гірким словом прохопилась:
— З одної неволі та в іншу. З турецької — в лядську...
На нього навіть не глянула тоді, хоч її подруги по неволі хапали його за руки, благально зазирали йому в очі, прохали викупити і їх... Олена мовчала... Коли вже під’їжджали до Бара, уважно на нього подивилась і скупо всміхнулась:
— А кунтуш у тебе був гарний. Бідний паничу, роздягнув тебе людолов й обібрав, як липку.
— Кунтуш — діло наживне, — радо мовив Роман, прислухаючись до її м’якого голосу. — З тобою мені і в курені рай.
— Але не мені... — непривітно озвалась полонянка. — Ой, паниченьку голубоокий, плакали твої гроші...
— Не бійся мене, — тихо мовив Роман. — Я тебе ніколи-ніколи не зобиджу. Побачив я тебе і зрозумів... Ти — моя. доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, і конем не обскачеш.
Вона здивовано дивилась на нього:
— Я думала, що ти купляв собі любаску.
— Боронь Боже! — палко вигукнув він. — Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Віднині ти моє сонце і життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рівня усім панам Речі Посполитої. Ти станеш пані Матусевич.
— Замовкни! — крикнула вона, і в її очах спалахнув гнів. — Цьому ніколи не бувати!..
Восени вони вже були в Білій Церкві і не затримуючись поїхали у свій маєток в Зеленій Гуті. Село чималеньке, на горбі, серед старого тінистого парку білів колонами панський будинок.
— Ось вона яка, крулевщизна! — в захопленні вигукував Роман. — І все це наше... Щоправда, його милість король подарував мені маєток без права передавати його моїм спадкоємцям, але то не біда. Ще раз послужу його королівській милості — і маєток навічно перейде славному роду Матусевичів!