Олена відчужено мовчала.
Роман озирався навсібіч і щиро, по-дитячому радів:
— Але ж як тут гарно!.. А он і ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полі мирний ратай!
— Ось тому він і нужденний, що занадто мирний! — задумливо мовила Олена. — Зломив хребта на панських ґрунтах, де вже йому войовничим бути.
Зіскочила з ридвана, підійшла до орача.
— Боже поможи!
Орач — худий, згорблений селянин в зотлілій сорочці, що ледве купи трималася на його плечах, — з натугою повернув до неї гостре почорніле лице з безвільно обвислими вусами, окинув Олену з ніг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув:
— Казали боги, щоб і ви помогли! — І, налягаючи на чепіги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: — Гей, старий, чого слухаєш, що пані щебече?.. Тягни біду свою, не прислухайся до панських балачок, помочі від них, що снігу влітку, — не чекай!
— Ваша правда, дядьку, — тільки й мовила Олена.
— Наша правда? — орач тупнув босою ногою в землю. — Там наша правда. Глибоко її пани закопали, чи й виореш дідівським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще ліпше — криці.
Підійшов Роман, обережно взяв Олену за лікоть.
— Не чіпай його, хіба ти не бачиш, що він злий?
— А ти покопирсай цю землю дерев’яним цурпалком, а тоді спробуй бути добрим! — Олена рвучко висмикнула свою руку. — Тобі цього не зрозуміти, паниченьку.
— Гей, старий, гей! — хрипло покрикував орач. — Ори, брате, ори, мо’, щастя наше селянське виореш.
Худоребрий віл пнувся й тремтів, з натугою тягнучи за собою примітивне рало — почорнілий стовбур дерева, відросток якого правив за війце. Знизу в стовбурі був забитий і скріплений снозою зубральник, котрий сяк-так шкрібрив затверділий ґрунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну.
— Яка нужда!.. — похитала Олена головою. — Однозубе рало. Що він ним зоре?
— При старанні... — почав було Роман, та Олена сердито перебила:
— При старанні жили з тебе рало витягне, і по тому! Хіба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати ґрунт? Ральник тільки розриває землю та сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв і статків!
— Вперше бачу пані, котра дещо петрає в селянському ділі, — трохи привітніше озвався орач. — Ех, пані добра... Де оре соха, там і трава висиха, а де плуг ходить, там хлібець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тільки оране довжити й поперечити.
— Буде вам плуг! — бадьоро вигукнув Роман. — Куплю плуги з добрими лемешами — заживемо.
— Може, пан і заживе, та тільки не ми! — сплюнув орач. — Цоб, старий, цоб, чого вуха розвісив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле!
Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Біля крайніх хат їх вже очікував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян і кричали:
— Кланяйтесь його милості панові Матусевичу! Сам круль вас подарував панові. Згинайтесь!.. Нижче! Нижче, бидло!
Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван.
Матусевич привітно махав рукою.
Олена опустила очі, щоки її горіли вогнем.
Тої ж ночі вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її на шляху вранці, коли ще ледь сіріло.
— Не треба тікати, — прохав, ідучи поруч з нею й ведучи коня. — Все на Україні належить панам. І дороги також. Перший-ліпший дідич тебе схопить і зробить своєю покоївкою.
— Це так... — зітхнула Олена і зненацька запитала: — А правда, що Павлюк утік з Бара?
— Павлюк?.. — здивовано перепитав Роман. — Утік... А чого він тебе цікавить?
— Просто так, — уникаючи його погляду, відповіла Олена. — Я повертаюсь до тебе...
Відтоді минуло півроку. Дивно вони жили. Він і сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Ні дружина, ні любаска, ні сестра, ні гостя в маєтку, ні родичка... Ні просто знайома. Між ними звівся незримий мур, і як не бився Роман, але так і не зміг його звалити.
...Роман замугикав і вийшов у парк. На галяві Олена морквою годувала зайців. Вчувши його кроки, випросталась. Зайці злякано подивились на нього й сипонули в кущі.
— Як від вовка втікають! — гірко сказав він.
— Зайці просто не розпізнали, що ти ні риба ні м’ясо і до вовка тобі далеко! — відрізала вона.
В Романа затремтіла губа.
— Вже й обидився... — вона скупо всміхнулась. — Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хіба ти сліпий?
— Оленко... — простягнув він руки. — Ти мене осліпила. Без тебе мені поночі.