— І не кинув своєї мрії?
— Ще дужче кортячка розбирає літати. — Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: — Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить... Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю... Стривай, — сам себе спинив джура. — Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?
— Тобі сестричка Настя наснилась, а мені... — не доказав, зітхнув, голову звісив.
— У тебе горе? Розкажи про нього — легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?
— Від пана свого дременув, — розповідав Гнат. — Від самого Каніва ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає — ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха...
— Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, — вигукнув Ярема.
— Просидів я в тій норі з тиждень, — розказував Гнат. — Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить — аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию — і в Дніпро. Пшияловський і кричить: «Пий, хлопе, скільки хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам — визволили від смерті. — Помовчав. — У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам’ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» — то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався...
— І добре зробив, — усміхнувся Ярема. — І хто ж тобі у подобі став?
— Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма...» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми... Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! — і на нас з Христиною показує. — Вони кохаються... побратися хочуть...» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п’яна, давай галасувати... Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги...
Гнат вмовкає, кусає губи.
Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.
— Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.
І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:
— От пан і каже: «А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!..» Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели... «Оце йому пара! — аж падає з реготу шляхта. — Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає». Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне... За нами ридван котиться, в ньому — вина й закуска. Панство на ходу вина п’є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби «справжнє весілля було». Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: «Вінчай, попе, цю худобу з коровою!» Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали... Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили... Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив’язали, сіна у ясла поклали. «Хрумай, — кажуть, — сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш...» Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в’ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив... Обруч на мені розпиляв і каже: «Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!»