Ми вбрали контору й запалили свічки під барвистими зірками й хвацьким султаном тому, що вбито імама і двох селян із Жупчі і що їхні родичі мовчки чекають у темряві ранку, щоб забрати мертвих із собою? Чи тому, що під Хотином загинули всі мої товариші? Чи тому, що перукар Саліх з Аліфаковця й досі чекає своїх синів?
Не знаю, чого я сміюся.
3. Щастя все-таки
Ішов я вулицями, без мети, нікуди, а опинився перед почорнілими стінами своєї хати, отже, ніде.
Невже кожне покоління повинно починати все з порожнього місця?
Ота мертва минувшина й мізерна теперішність, ті чорні руїни всього, що було, на яких не збираюся нічого будувати, все-таки в'яжуть мене із чимось. Із чим? Упізнаю колишнє місячне сяйво, подібне до того, що було в дитинстві, але зараз воно обманює, заливаючи сріблом згарище. Чи дививсь я на нього із своєї кімнати нагорі, якої тепер нема, чи, може, бачив його під хотинським замком, уявляючи, ніби я тут? Давно вже плутається в мені час і простір і я не знаю, ані де я, ані коли те сталося, про що думаю. Немає визначених меж, як у пустелі, як у небі, і спогади вільно переходять туди, де їм зручніше. Вони схожі на ті хмари, яким байдуже, де пливти, байдуже, коли з’явитися і коли зникнути. Це мені не заважає, навіть навпаки: не треба нічого вирішувати.
Коли я почув її голос, то здивувався. Хіба тут ще є хтось живий? Потім я запитував сам себе: як вона впізнала мене? Чи знала, що лише моя тінь може прийти на це кладовище? А може, бачила, як я приходив сюди раніше?
Я підійшов до огорожі тільки для того, щоб привітатися, — адже ми були сусіди, а відійшов, коли годинник на вежі пробив північ.
— Тияна, — промовляв я тихо, зачудований. — Тияна, — шепотів, спускаючись кам'яними сходами аж до самого ринку. — Тияна. — І нічого більше, лише це незвичайне ім'я.
Я зробився мов сам не свій. Що мені та дівчина? Що те ім'я, яке видзвонює в мені, мов розгойданий дзвін? Але я радів, що не був розумніший і тоді, коли підіймався до своєї колишньої хати. Свічки перед султановим портретом погашені, не видно у вікнах зірок з барвистого паперу, я забув селян із Жупчі, які дрімають десь на майдані під возами, чекаючи ранку і своїх небіжчиків, не знав, чого йду нагору.
Стояв, якийсь непритомний, глухо стугоніла кров у мені, як у порожній печері, коли давнє дитяче чуття довело мене до згарища, де не було спогадів. Та й що було згадувати? Гостра й неясна туга, що витала над милим непривітним містом. Дитяча кімната, заселена химерними картинами, породженими мрією без мети і точки опори. Батько, який, мов той місяць, ціле своє життя легковажно тратив усе, що коли-небудь набув; мати, яка не думала ні про дітей, ні про бога, тільки про нього, батька, і яка, безсумнівно, вмерла з туги за ним, а не від чуми; сестра, з якою я не вмів розмовляти, бо вона була ніби з якогось іншого світу; тітка, надокучлива своєю сльозливою любов'ю й нудними скаргами на чоловіка, який, невдячний, утік від неї хтозна-куди, що мене й не дуже дивувало. Нагорі, над буйними бур'янами, була батькова кімната, в яку я смів зайти лише двічі на рік — на два байрами[6], щоб уклонитися йому й поцілувати руку, дивну, білу, неробочу. Тепер і те видається сном.
Ні за що їм не докоряю, ані за те, що вони не зуміли залишити навіть спогаду. Жили як могли і, звичайно, не хотіли, щоб я після їхньої смерті стояв спустошений на цьому кладовищі.
Ніколи нікому я того не казав (має рацію Мула Ібрагім: найважче говорити про те, що тобі найбільше болить), а тій дівчині, колишній сусідці, про яку до зустрічі навіть не подумав жодного разу, жива вона чи мертва, розповів уже на другий вечір. Першого вечора я розповідав їй про війну, нібито й не про себе, а вийшло так, що про себе. Про мене вона й сказала ті слова: боже, які нещасні люди. Про мене і про всіх людей. Чи й про себе?
І тільки це сказала. Мовчала і слухала.
Спускаючись назад кам'яними сходами (вона всміхнулася, коли годинник пробив північ), я не дивувався з того, що сталося, хоч знав: це дивно, що я майже незнайомій дівчині розповів те, чого нікому не розповідав, бо тільки тепер вбрав те все у слова. Я казав сам собі: це тому, що ніч була місячна, тому, що в тих обгорілих стінах не було моїх спогадів, тому, що дві тендітні білі руки ніжно лежали на спорохнявілій огорожі, тому, що задумливо й лагідно дивилися чорні дитячі очі цієї дівчини, тому що вона мене слухала, як ніколи ніхто в житті не слухав. Я цього собі не з'ясовував, не треба було. Я знав тільки, що зупинився. Встановилися межі.
Ми не домовлялися, але наступного вечора знову зустрілись біля огорожі між двома садибами. І третього вечора, і четвертого, і літо минало, а ми все ховалися в потемках, не бажаючи, щоб хто-небудь дізнався, наскільки ми стали потрібними одне одному. Та всі знали.