Я дедалі більше відчуваю себе з нею навіть тоді, коли сам. Я забираю з собою її дивне ім'я і сяючу тінь із-під дерев. І я сповнений її грудним голосом, приємнішим від дзюрчання води.
Паперові зірки і султанів портрет залишилися на вікнах контори задля якогось іншого свята і вже не смішні мені більше. Не бачу їх. Неуважно пишу скаргу до суду чи листи солдатам і щоразу перечитую їх, щоб не написати: кохана моя. Було б смішно, якби це прочитав суддя на позові з приводу якогось несплаченого боргу.
Восени я запропонував їй вийти за мене заміж. Я щиро того бажав й уявити собі не міг, щоб було якось інакше, проте чесно сказав їй, що я нікудишній наречений, бо не маю нічого і нема надії, що коли-небудь матиму, і вона не багато дістане, пов'язуючи свою долю з моєю. Можливо, що я несправедливий, пропонуючи їй таке, але любов дає мені право бути несправедливим. Я любитиму її, і ми не матимемо нічого — чи цього їй буде досить?
Але вона ще нерозсудливіша, ніж я. Будемо любити одне одного, сказала поважно, а це багато, це все. Нічого іншого мені не треба.
Я пожартував, що нам спочатку, безперечно, буде гарно, а потім, коли я їй обридну, будемо шукати якоїсь ради, освіжуватимемо нашу любов, як старий Джезар, який тричі розлучався і знову одружувався зі своєю дружиною.
— Даремно тільки мучив і себе, і її, — обурилася Тияна. — Треба було йому шукати дружину, з якою ніколи не схотів би розлучатися. Або хай би жив сам. Навіть спідницю не гоже латати, а тим більше любов. Краще піти назавжди.
— Ти б пішла?
— Пішла б.
— Тому що не любиш мене?
— Тому що люблю тебе.
Мені не зовсім зрозуміла та жіноча логіка, але я знав, що вона каже правду. І мені було приємно, що вона каже таке, хоч це звучало надто серйозно й рішуче. Але цієї миті я нічого іншого й не бажав.
Незабаром ми повінчалися. Мула Ібрагім і сусід по майстерні, старий Омер Тандар, перукар, були нашими свідками. Тияна Бєлотрепич, дочка покійного Мичі й покійної Любинки, стала Тияною Шáбо.
Мула Ібрагім не здивувався, коли я йому про це розповів, хоч, безумовно, вважав, що це моя тимчасова дурість і що я не одружуся (з християнкою, та ще й убогою!), але нічого не сказав насупроти мого рішення. Я бачив подив на його обличчі, а може, я тільки сподівався його і мені здалося, що бачу, але те, що він сказав і зробив, було порядно з його боку. Він похвалив дівчину і її родину, похвалив моє рішення, зголосився бути свідком, попросив також веселого хаджі Омера, щоб той пішов з нами до судді, а потім повів нас до себе додому, де влаштував нам справжній весільний бенкет. Тиха дружина Мули Ібрагіма прийняла нас сердечно, чомусь заплакала, коли поцілувала Тияну, показала нам своїх троє дітей (двоє померло; хаджі Омер пожартував: смерть забирає, а люди знову народжують) і дивилася на нас, дивилася невідривно, і тужно, і весело, як мати. Пізніше я згадував той її співчутливий погляд і думав, як вона добре знала, що нас чекає в житті, і тому жаліла нас.
Після обіду в Мули Ібрагіма ми пішли в мою вбогу кімнату й збентежено дивилися одне на одного.
— Було гарно, — сказав я.
— Дуже гарно.
— Зустріли нас щиро.
— Бо вони добрі люди.
— Ти задоволена?
— Так.
— Я б не сказав. Щось тебе непокоїть.
— Я трохи розгублена.
— Чому?
— Не знаю. Минеться.
— Може, тобі жаль, що не було нікого з наших? Моїх нема, померли, а твої сердяться. Що поробиш?
— Сядь коло мене. Дай мені руку.
Мовчала, притулившись до мене, мов шукала захисту, їй поволі відлягало від серця, що родичі зреклися її. Звикала до мене. Тепер ми нікого не маємо, ні вона, ні я, — то чи буде нам досить одне одного? Які були її дівочі сни, який був той жаданий, про якого вона мріяла, чи вона бодай у найгіршому сні бачила оцю страшну кімнату, яка й мені раптом стала осоружною?
Чи запитати її, чи залишити в спокої, хай звикає до того, що буде її повсякденним життям?
У цю мить хтось постукав у двері.
Хто б це міг бути? Ми нікого не чекали.
Я відчинив: переді мною стояв незнайомий чоловік, дивно сяючий, з вологими очима, зі щасливо сумовитою усмішкою, ніби щойно втік із власного похорону. Не скидався на особливо розумного, такий був радісний, як, мабуть, і я: ошелешено я дивився на його обличчя, освітлене щастям, причини якого я не знав, як і його самого.
Той чоловік сказав, що шукає мене і хоче тільки побачити мене. Він — Ферхад, близький мамин родич, і нема нічого дивного, що я його не знаю. Двадцять років тому, під час заколоту братів Моричів і Сарі-Мурата, він утік до Валєва і тепер ось повернувся назад.