— Ти хочеш чогось кращого?
— Я нічого не хочу.
— А з чого живеш?
— Краду, грабую, убиваю — як коли.
— Я бачив тебе на похоронній відправі по Авдії Сарані.
— І я вас бачив.
— Чого ти там був?
— Не знав, що це заборонено.
— Про що ти розмовляв із старим Омером Сараною в нього на подвір'ї?
На щастя, Осман попередив мене і я подумав про це заздалегідь.
— Чув, що в нього є добрий тютюн, хотів купити.
— І купив?
— Ні. Не було в нього.
— Після того його сини подалися з конем по Авдію.
— Цього не знаю.
Я згадав Османову пораду, що іноді корисно вистрілити першим, і запитав:
— Від чого він помер? Кажуть, був ніби здоровий.
Він подивився на мене пильніше й проникливіше, ніж досі, і я пошкодував, що вихопився зі своїм запитанням. Може, він і не дуже розумний, але робити з себе дурня не дасть. Нічого не відповів мені, і це була найгірша відповідь, мовби сказав: ти ще мене питаєш!
Авд-ага посидів ще трохи, втупившись у жаровню, а потім поволі підвівся і, не поспішаючи, вийшов з кімнати.
Махмут провів його знехотя і, стурбований, повернувся. Щойно зачинивши двері, він одразу обернувся до мене:
— Чого він питав мене про начальника фортеці?
— І мене питав про Омера Сарану.
— Але чого?
— Може, завтра нам скаже.
— Гадаєш, він і завтра прийде?
— Безперечно.
— О господи, як він дивиться, як мовчить! Аж морозом поза спиною обдає.
— А чого тобі боятися, якщо ти не винний?
— Який я винний, бійся бога, що ти кажеш? У чому я винний?
Я встав і попрощався, збираючись іти. Залишатися з ним більше не міг. Надто вже боліла мені можлива Махмутова зрада.
Його налякало те, що я йду, а ще більше, мабуть, моя холодність. Він знову став схожий на колишнього Махмута, але я був дуже злий, щоб воскрешати його з мертвих.
— Залишися ще трохи, — просив він.
— Мушу йти.
Я покинув його самого з мишами, котами і страхом; на вулиці мені спало на думку, що все-таки не треба було цього робити, але я не повернувся.
16. Надмогильний напис
Наступного дня, коли я опівдні прийшов додому, Тияна сказала, що мене шукав Махмут.
Я пояснив їй, навіщо я йому потрібний: він знову самотній, торговцям не може довіритися зі своїм страхом, а в нього, видно, були якісь непевні справи з Османом і комендант Авд-ага запідозрив його в чомусь.
Щоб не налякати її, я навмисне говорив манівцями, але вона майже не слухала мене, мовби їй обридли вже ті дурниці, що їх чинять чоловіки. Вона показала мені шовкову хустку, яку їй подарувала Махмутова дружина Паша, вишиту всередині і по краях дрібним узором із жовтих і голубих квіточок. Хіба це не краще від нашої метушні?
Вони міцно подружили, навіть більше: жити одна без одної не можуть. Якщо Тияна не йде на Вратникг Паша приходить до неї, і між ними негайно виникає розмова, почата вчора, щоб продовжитися завтра. Найчастіше вони говорять про дитину, яку носить Тияна під серцем, готують усе на сорочечки для неї, вгадують, буде хлопчик чи дівчинка, без кінця перебирають різні імена — з пісень, з історії, з життя, щоб наприкінці дня нарешті вибрати одне, звичайно найгірше, як вони й зроблять, коли народиться немовля, і потім нова людина все своє життя волочитиме його як нестерпний тягар чи глузливу насмішку. Паша живить своє нев'януче материнство (своїх дітей їй мало, вона шкодує, що не народила десятьох), а Тияна в цих радісних турботах забуває свої страхи й недобрі передчуття, серйозно заклопотана всілякими дрібницями, сповнена гордості й щастя.
Мене вона поволі забуває, відсуваючи набік, я вже не потрібний їй так, як раніше. Усю її увагу заполонило те живе, хоч ще ненароджене створіння, живіше від мене, важливіше від усього на світі. Що б вона не казала, я знаю: вона думає про нього. Коли мене запитує, чи є надія знайти роботу, вона питає заради нього. Якщо вона згадує батька, то це вже не той важкий сум, який лякав мене, а тільки жаль, що дід не побачить онука. І наша кімнатка вже не годиться — через нього, навесні треба буде пошукати щось краще, без тарганів, без духоти і не таке тісне. Усе, що вона робить, каже, думає, має одну причину й одну мету. Вона вже без тями любить той плід, те майбутнє дитя, і нерозумно питає мене, чи я теж люблю його, а я мушу казати, що люблю, щоб не видатися їй чудовиськом, адже вона все одно не зрозуміє, що мати любить саму думку про дитину, а батько полюбить тільки живу істоту, та й то, може, аж після першої усмішки. Я нічого не знаю про нього, воно мені чуже й далеке; вона ж безперестану відчуває його як частину самої себе. Я думаю про нього як про клопіт, мене турбує Тияна і ті зміни, які воно викличе в нашому житті; вона ж вбачає в ньому сенс свого існування, і для неї цілком природно пристосовувати своє життя до нього і його щастя. Мене охоплює тривога, я з острахом думаю, що буде з нею, якщо знову не доносить, як перший раз; вона ж спокійна, усе в ній і навколо неї врівноважене, у світі не існує ніякого неподобства, ніякої порожнечі й безглуздя. Дитина, яку вона відчуває в собі, внесла в усе порядок і визначеність.