Я зовсім забув про того родича, чув про нього вдома, але забув, і чого він утік, і на чийому боці був — на боці братів Моричів чи міських торговців. Проте мені було приємно, що хтось із моїх наче справді воскрес із мертвих і провідав мене саме тоді, коли ми думали, що не маємо ніякої рідні.
Я запросив його сісти, він привітався зі своєю невісткою, похвалив її красу і сказав, що подарунка не купив, бо пізно довідався про наше одруження та й поспішав, щоб побачити нас, а подарунок принесе завтра. Він говорив, говорив і нараз замовкав, опромінений якоюсь радістю, схвильований незнаним щастям, мені зовсім незрозумілим, а я думав, як усе це важко збагнути. Адже тільки двадцять років минуло, а все вже забулося — і брати Моричі, і Сарі-Мурат, і їхнє свавілля, і люди, повбивані ними. Навіть народна пам'ять помилилась: співали тужливу пісню про те, як повісили двох братів, ніби вони були герої, а не жорстокі насильники. І, можливо, саме та пісня, у якій народ робив героїв із тих, хто на це не заслуговує, і те забуття, мовби відтоді минули століття, привели мого родича до Сараєва. І ще туга за рідним містом. Він говорив про цю тугу зі сльозами на очах. Не міг ні спати, ні їсти, здавалося йому, що помре від суму, не раз годинами просиджував сам і уявляв своє місто — крок за кроком, будинок за будинком, боячись, щоб цей дорогий образ не розтанув, мов привид. Сотні, тисячі разів проходив він знайомими вулицями і думав про те, що людині ніщо так не миле, не любе, як рідна земля. А сьогодні ходив, ходив справжнім містом, упізнавав знайомі місця, які набагато кращі, ніж він уявляв собі їх там, у далекому Валєві, і завтра знову піде — здається йому, що ніколи не втамує цієї спраги любові.
А я дивувався з його безрозсудності. Якби я мав куди піти і якби мені не було скрізь однаково, пішов би звідси світ за очі. Хоч би й зараз. Тільки б узяв із собою кохану дружину, яку так несподівано мені подарувала доля.
Та Ферхад не втамував спраги своєї любові. Не приніс мені обіцяного подарунка. Перешкодили йому.
Наступного дня комендант Авд-ага впізнав його, одухотвореного й очманілого від знайденого рідного міста, покращеного його двадцятилітньою тугою, і доповів про нього судді. Ферхада схопили, відвели до фортеці й там задушили. За щось таке, про що всі забули.
Тоді я вперше помітив у Тияні дивну стривоженість. Вона була якась наполохана, мовчазна, ніби відсутня, втуплена в одну точку.
— Якщо ми будемо будь-чиє нещастя брати так близько до серця, то що з нами станеться? — заспокоював я її ніжним дотиком і грубим словом. — А ми його навіть не знали. Не сподівалися ні його, ні будь-кого іншого.
Скоро ми забули нерозумного Ферхада, який постраждав через свою тугу за рідним містом. Якби не любив його так, то ще жив би. Проте хто знає. Він був такий безрозсудний, що, може, волів померти в своєму місті, ніж жити в чужому.
Так ми втратили й цього єдиного родича. Вийшов із темряви, досі не знаний, жив тільки мить, щоб побачити місто і нас, і знову вернувся в темряву.
Пізніше ми запитували одне одного, чи був він, чи ми його вигадали, настільки все скидалося на поганий сон.
Через кілька днів після Ферхадової смерті його згадав Шех-ага Сочо. У супроводі свого прикажчика, кремезного Османа Вука, він завернув до нашої контори в справі якихось дарчих записів на користь шкіл та бібліотек. Знав, що Ферхад мій родич, і почав розпитувати про нього, а я міг сказати лише те, що він сам розповідав мені.
— Дурень, — похмуро бурчав Шех-ага, — дурень! От і побачив рідне місто, от і відвідав батьківський край! Цілий день милувався вулицями, кажеш? Дихав тим смородом, дивився на свої і наші злидні. Народився тут — ото ще диво дивне! Це ж нещастя, а не гордість. Треба ридати, а не розчулюватися. Тужити за цим двадцять років — та бійся бога! За цією вбогою землею, за злобою, що в нас живе довше й міцніше, ніж материнська любов, за непереборною потребою чинити зло, коли тільки можемо, за нашою дикою нелюдяністю?
— Земля як земля, люди як люди, скрізь однакові,— обережно промовив Мула Ібрагім, боязко поглядаючи на похмурого Шех-агу і всміхненого Османа Вука.
— І земля не така, як інші, і люди не такі, як інші. Злидні та й годі. Чи ви звернули увагу на те, як звуться наші села? Скажи-но їм, Османе!
— Злосілля, Болото, Чорний Вир, Спалене, Глід, Голодне, Вовча Тічка, Вовкодави, Вовче, Тернище, Жалюгідне, Смердюки, Гадюче, Стражденне…
— Ось маєте! Кругом жах, убогість, голод, недоля. А люди? Гидко навіть казати. А чому так? Не знаю. Може, тому, що ми від природи лихі, бог нас так покарав? Чи тому, що злигодні безперестанно гнітять нас — і ми боїмося голосного сміху, боїмося розсердити ворожі сили, які оточують нас? Тож хіба дивно, що ми хитруємо, ховаємося, брешемо, думаємо тільки про сьогоднішній день і тільки про себе, своє щастя вбачаємо в чужому нещасті. Нема в нас гордості, мужності. Б'ють нас, а ми за це ще й вдячні.