Залиш мене, кажу тому непогамовному сумлінню, що ти візьмеш із мене, слабкого? А воно причаїлося в якомусь закутку, іноді дрімає, а іноді ворушиться, але не покидає мене. Смішне ти, кажу йому, нікому не потрібне. Для мене зайве. Я не радію з того, що маю тебе, не відчуваю задоволення, що ти обрало мене, ти моя ущербність, а не моє благородство. Чому ти не знайшло когось могутнього, сильного, безстрашного і чесного водночас? Якщо такої людини нема, то хіба я винен? Притулилося ти в мені, як сирітка, і мовчиш, як сирітка, нічого не просиш, ні на що не намовляєш, вирішувати все залишаєш мені, і добре, коли тебе забуваю, але пече мене сором, як тільки згадаю тебе. Не розумію чому, адже я нічим тобі не зобов'язаний. І навіть не знаю, що ти таке, тебе не можна ні побачити, ані уявити — мовчазна пересторога, яка не оперує доказами, невидимий дороговказ до невидимої мети: серце саме повинно знаходити його. Як воно знаходить його і як не зіб'ється з правильного шляху, коли його знайде? Ти безрозсудне, чужий гіркий досвід тебе не цікавить, небезпеку ти зневажаєш, тягнеш мене на кам'янисті стежки і не вважаєш це подвигом — це лиш обов'язок для тебе. Обов'язок перед ким? І чому саме я зобов'язаний? Знайди когось придатнішого, зі мною тільки марно час гаєш.
А воно чапіє, мовчить і чекає своєї хвилини. Хвилини мого натхнення або моєї дурості. Може й не дочекатися, бо дедалі менше надії на це.
Коли Махмут повернувся з нужника, перервавши мою розмову з сумлінням, і замовив ще одну чарку настоянки, щоб утамувати біль у животі, він розповів, що там, хай вибачу йому, він думав про мене і дійшов висновку, що я таки маю рацію. Справді, не варто боятися. Це не легко, але не варто. Усе життя прожити в страхові — все одно що й не жив. Яке то життя? Але, з другого боку, і лізти на рожен не слід, найкраще було б, якби я поговорив з Шех-агою, щоб він звільнив нас від Авд-аги.
Я відповів, що гарне місце він вибрав, щоб думати про мене, і даремно часу не гаяв, добре зміркував усе, тільки, на жаль, ІІІех-аги зараз нема вдома, доведеться почекати. Якщо тільки Авд-ага схоче ждати. Слава хоробрості, але без неї спокійніше. Добре, якщо можеш не тремтіти ні перед ким, а ще краще — якщо не треба тремтіти. Геройство триває мить, страх — ціле життя, і розумніше думати про все життя, ніж про одну мить. Найкраще злякатися наперед, щоб не боятися із запізненням.
Я молов усяку всячину, не дбаючи про зміст, бо це не мало значення, а Махмут слухав мене здивовано саме тому, що я говорив неясно, і, заспокоєний, рушив до гамазею. Але раптом згадав, що мене розшукує Мула Ібрагім. І ще сказав мені, що заарештували жінку, у якої жив Раміз. З цього я зрозумів, що його муки втишилися і він уже в змозі подумати й про мене.
Звістка про невідому жінку мене приголомшила. І в її нещасті я винен!
Тепер у мене було дві причини піти до Мули Ібрагіма: по-перше, він шукав мене, а по-друге, він мені теж потрібний.
Я хотів запитати його, чи можна якось допомогти заарештованій жінці. Навіть не знаючи її, я накликав на неї біду. Може, її кинули б до в'язниці, навіть якби Раміз не втік, але таке припущення було надто непереконливе, щоб звільнити мене від почуття провини. Звичайно, моя вина не дуже велика й не важка: мовби на горі я зачепив ногою камінь, він покотився і вдарив когось унизу. Свідомої чи посередньої моєї провини тут нема: я не знав і не бачив удареного, але я зрушив камінь. І ось тепер я намагаюся допомогти. А пізніше думатиму про дивний порядок у світі, у якому часто, роблячи добро, мимоволі робиш і зло. Тож чи потрібне таке добро, яке не може обійтися без зла?
Я думаю про людину, а не про мету, через те кожен мій крок невпевнений.
Знаю, Мула Ібрагім не захоче навіть говорити про ту жінку, але я буду настирливий. Хоч би заради того, щоб іще раз переконатися, що навіть порядні люди не поспішають допомогти іншому. Іноді корисно знати, що є й гірші від тебе. Моє сумління відкине це виправдання як нечесне й нагадає мені, що кожен несе відповідальність сам за себе, і все-таки це сяка-така втіха, бодай і скороминуща.
Мулу Ібрагіма я застав у конторі і сказав йому, що прийшов поговорити з ним про заарештовану жінку. Я сказав це пошепки, щоб інші не почули, що я прошу за неї, хоч я хотів це вимовити голосно, аби всі бачили, як він відмовлятиметься допомогти.
Він відмовився і допомогти, і навіть розмовляти на цю тему, мовчки крутячи головою й рішуче відмахуючись руками.
Я не зрадів зі своєї передбачливості. Невже справді їй уже ніхто не допоможе?
Це ж гріх, сказав я, адже ніхто за неї не заступиться, моє слово нічого не варте, єдиний він би міг щось зробити: знає суддю, знає Зафранію, знає всіх людей у суді й поліції, — нехай її випустять, хіба вона питала Раміза, що він думає і чим займається, коли здавала йому кімнату, у неї й свого клопоту досить, чоловік її лежить хворий, сусіди провідують його, бо це річ богу вгодна, але людське милосердя короткочасне й нетривке, і бідолаха залишиться сам, без догляду, та й вона сама нездужає — чого від неї хочуть?