Мула Ібрагім тільки крутив головою та відмахувався руками, а я нападав на нього, як набридлива оса, дедалі напосідливіше, чим більше переконувався, що він нічого не зробить. Я це знав наперед, хоча волів би помилитися.
Даремно я мучив його. Ні на що він не зважиться, страх не дає. Звичайно, Мула Ібрагім охоче допоміг би нещасній жінці, бо він добра людина, але боїться викликати чию-небудь підозру. Хто сьогодні заступається за в'язнів? Навіть просити за них небезпечно. Це що, недовір'я судові? Незгода із заходами, яких він вживає? А можуть подумати, що ти знайомий з Рамізом. Е, тут уже будь-яке благородство позадкує в кущі. Жінці не допоможеш, а собі нашкодиш.
Нарешті він сказав, що її, безперечно, випустять, якщо не винна, а якщо винна — то марно й говорити. Це старе, як світ, виправдання своєї бездіяльності, побудоване на самообмані. Брехня, що звільняють кожного, хто невинний, і він це добре знає, але згадує ту засаду неіснуючої справедливості, щоб зі спокійним сумлінням умити руки. А зрештою, перед тим, що може статися, він так чи інакше безсилий.
Таким чином і він, і я сказали, що хотіли, що могли, на що зважилися, і все залишилося, як і було. Трохи погралися з сумлінням, хоча мені жаль тої жінки, а потім Мула Ібрагім сказав, що він хотів бачити мене заради однієї роботи. Родичі страченого імама із Жупчі ставлять пам'ятник на могилі покійника й шукають, хто б їм склав надмогильний напис, а вони його викарбують на камені. І він згадав мене: я, безсумнівно, зроблю це добре та й зароблю на цьому, бо на покійників селяни грошей не шкодують, як і на скарги.
Я подякував йому, подумавши, як ми не могли дійти згоди щодо спасенних діл і як швидко домовилися про корисливі справи, з яких людина живе. Це єдине, в чому люди ще можуть порозумітися.
Коли я сказав Тияні, що завтра йду в Жупчу, вона здвигнула плечима й розсміялася:
— Я й не думала, що мій чоловік складатиме написи для надгробків.
— Пропонували мені зайняти посаду верховного судді, та я відмовився.
— І правильно зробив. Яка-бо з мене суддиха!
Наступного дня вранці я подався в Жупчу. Ішов поволі, сп'янілий від залитого сонцем блискучого снігу й далекого обрію, який відкривався з верхів'я, забувши про втому в ногах, незвиклих до тривалої ходи, звільнившись від учорашніх тривог, серед тиші безкраїх просторів та могутніх гір. Ми штовхаємося в тісноті задушливих міст, ненавидимо один одного, заважаємо один одному, а тут спочиває світ у своїй первозданній чистоті й незайманості, заполонює твою кров правічний закон забутої краси й усеохоплюючого спокою. Звідси все, що внизу, бачиться дрібним і нікчемним. Учора я ходив до іншого неборака, щоб звільнитися від думки про ув’язнену жінку, а повернувся ще з більшим щемом у серці — не вдалося мені обманути самого себе. Сьогодні ж я майже забув про неї. А якщо й не забув, то все мені видається набагато легшим.
В Жупчі зустріли мене гостинно, Мула Ібрагім попередив їх, що я прийду. Імамів брат нагодував мене, напоїв, хотів показати, де я спатиму, і дуже здивувався, почувши, що я не буду залишатися на ніч, а все зроблю негайно. Навіть був трохи розчарований, бо не любив ні в чому поспіху, а особливо в тому, що робиться на вічність. Я заспокоїв його, сказавши, що все продумав ще вдома, що радився з Мулою Ібрагімом та іншими вченими людьми і в мене в голові є кілька готових написів, треба тільки вибрати з них найкращий.
Я хотів, щоб усе мало якомога поважніший вигляд, якщо йому здасться, що я занадто молодий і недостатньо досвідчений для такої справи. Готового напису я не мав ніякого, тільки в голові у мене вертілося безліч різних слів, але я не знав, які з них підійдуть мертвому імаму. Правду кажучи, імаму все одно, він погодиться з усім, що б я не написав, але треба задовольнити його родичів, їхнє марнославство, а може, й горе, а це зробити не легко. Найменша можливість помилитися — говорити про покійника все найкраще, але для цього треба знати, що родичі вважають найкращим і що з того вони хотіли б викарбувати на камені.
Щоб не вирішувати самому, я став запитувати. Але імамів брат, маломовний і потайливий селюк, до того ще й упертий, тільки утруднював справу.
— Чи імам любив людей? — почав я з найпевнішого.