Імамів брат зовсім спантеличив мене своєю відповіддю, якої я не чекав:
— Кого любив, а кого й ненавидів. Як усі.
— Чи він знав, що його чекає, коли виступив проти султанського розпорядження?
— Звичайно, ні! Якби знав, сидів би тихо. Хто міг подумати, що за це голову знімуть! Не знав, звідки мав знати! Ми домовилися: якщо притиснуть, то дамо.
— Але він був, напевно, хоробрий?
— Де там. Усього боявся.
— Чому ж тоді він виступив проти воєнної допомоги?
— Як чому? Усі були проти неї, нам війна не потрібна, та й не маємо звідки платити. Він сказав лише те, що ми всі думаємо.
— Значить, він був добрий.
— Легко добрим бути. Важко залишитися живим.
— А владу — він ненавидів?
— Боже борони! Чому б то мав її ненавидіти?
— А ви?
— Що я?
— Ви ненавидите владу? Адже вона вбила вашого брата.
— Скеля відвалилася й убила людину. Тож чи треба ненавидіти скелю?
— Брата вашого вбила не скеля, а люди.
— Це не люди, а влада.
— Напишемо, що пам'ятник поставив брат чи родина?
— Навіщо це писати? А хто ж інший міг би поставити?
— Що ж тоді написати?
— Цього я не знаю.
Розгублений, без будь-якого орієнтира, без упевненості, яку я відчував раніше, я писав і перекреслював, доки, крім року народження і смерті, залишилося одним одне речення:
«Він був добрий, помер невинний».
Але йому це не сподобалося. Імам був добра людина, це так, але навіщо писати, що помер невинний? Усі помирають невинними, винними бувають, доки живуть.
Ледве ми дійшли згоди, щоб записати такі слова:
«Він був добрий, помер без вини. Хай аллах пошле йому вічне блаженство».
Ні зміст, ні призначення останнього речення для нас не були зрозумілі, але звучало воно урочисто й гарно і подобалося йому.
Імамів брат подякував мені, щедро заплатив за мою працю, і я зібрався йти додому. Але він ще хотів щось сказати, — я помітив це раніше, — та ніяк не наважувався, і видно було, що так і не скаже. У цих людей набагато більше в голові, ніж на язику. І все-таки сказав:
— Халіла Ковачевича знаєш?
— Навіть такого імені не чув.
— Його брат служить у Шех-аги Соча. Сторожем.
— Здається, бачив. Високий такий, кощавий.
— Халіл просив, щоб ти зайшов до нього. Недалеко тут, через дві хати від моєї.
— Чого?
— Якийсь чоловік питав про тебе.
— Хто?
— Не знаю.
Я подумав, що то зниклий Шех-ага сховався в цьому гірському селі, і селяни хочуть, щоб я забрав його із собою. Шість днів уже, як він утік із дому.
Халіла Ковачевича я впізнав одразу, він був, як дві краплі води, схожий на свого брата — слугу Шех-аги.
— Я Ахмет Шáбо. Ти кликав мене?
— Я тебе не кликав, ми говорили про тебе, і я хотів побачити тебе.
— Очевидно, у тебе до мене якась справа, раз ти хотів бачити мене.
Господар подивився на мене, оглянувся на хату, і мені здалося, що він вагається, зважується на щось і не знає, що робити.
— Нагальної справи до тебе нема, — відповів нарешті він, криво всміхаючись. — Просто так.
— Імамів брат казав, що якийсь чоловік питав про мене.
— Який чоловік?
— Звідки я знаю!
— А, так, питав, щось питав.
— Що хотів?
— Що хотів? Не знаю.
Передумав, очевидно. Уже нічого не витягнеш з того селюка.
— Гаразд, — кажу йому. — Побачилися, надивилися один на одного, порозмовляли, а тепер пора мені йти, щоб ще засвітла дістатися до міста.
— Авжеж, зима, рано смеркає.
Я подався дорогою вниз з гори.
— Провести тебе? — запитав він.
І рушив за мною.
— Ти щось хотів сказати, але стримався, — повів я розмову навпростець.
Халіл усміхнувся:
— Так, хотів, але це неважливе.
— А може, й важливе.
— Ні.
— Хто питав про мене? Часом не Шех-ага?
— Який Шех-ага? Звідки тут Шех-ага?
— Хто ж тоді?
— Хто? Не знаю. Уявлення не маю, ні хто він, ні що, завернув сьогодні випадково й побачив, мабуть, тебе. От і питає: це Ахмет Шáбо?
— Молодий, чорнявий, худий?
— Ніби.
— Часом не Раміз?
— Не знаю. Може, й Раміз.
— Він сказав, щоб ти привів мене до нього?
— Хто? Той юнак? Нічого він мені не казав, пішов собі.
— Куди пішов?
— Я, їй-богу, не дивився.
— Ну, гаразд, побачиш його — передавай вітання від мене.
— Навряд чи побачу.
— Іншим разом, коли будеш кликати когось до себе, спочатку подумай, що говоритимеш. А тепер я піду, ти вертайся.
— А що внизу, у місті, як там? Думаю, не дуже.
— Не дуже, винюхують, допитують, шукають Раміза — ось як.