Тепер суддя й Зафранія потрапили на слизьке, повністю зайняті собою, розгублені й ображені нещастям, яке спіткало їх. І не дивно, що вони не можуть думати ні про що інше.
Зате думав комендант Авд-ага. Без чийогось спонукання, без особистої вигоди, лише із внутрішньої потреби, як вчений, як художник, як дослідник — заради самої справи, заради почуття обов'язку, заради чогось, що годі й пояснити розумно. Господарство його занепадало, а він безкорисливо ганявся за відьмами. Його упертість не була викликана якимось потрясінням, нещастям чи ненавистю, що мала коріння в його житті, і тому її важко було зрозуміти. Якщо хтось дістане подяку за те, що він зробить, то тільки не він. Якщо хтось дістане нагороду, то тільки не він. Якщо хтось дістане підвищення по службі, то тільки не він. І подяка, й нагорода, й підвищення йому — це зневага і страх інших людей. Плата — чисте задоволення від чесно виконаного обов'язку. Він не відчуває ненависті до людей, яких переслідує, навіть точно не знає, в чому їхня вина. Не раз я думав собі: який жаль, що дурні такі настирливі. Якби він з такою запопадливістю копав землю, то за рік зніс би половину Требевицької гори, щоб вона не заступала сараєвцям сонця, і люди згадували б його добрим словом, але він за найвище добродіяння вважав ловити злочинців, чиїх злочинів не міг збагнути, а тільки знав, що ці люди винні перед законом. Він фанатично сповідував існуючий порядок, не намагаючись проникнути в його сутність, як віруючі не дошукуються суті бога.
В ім'я своєї віри він ревно ловив людей.
Особливо напосівся на мене й Махмута.
Як день, так він і в Махмутовому гамазеї, мовчить, дивиться або запитує — завжди те саме, Махмут згорбився, пожовк, змарнів, під очима в нього повідвисали мішки, дивиться якось непевно, руки тремтять, ноги йому корчить, різачка не перестає, він щохвилини вибігає надвір, перериваючи Авд-агу на півслові, повертається знеможений, покірно сідає перед комендантом і чекає на продовження тортур. Махмут сприйняв це як присуд долі, як покару за великі гріхи, хоча покута була надто важка.
Але якісь свої гріхи спокутує й Авд-ага. Якщо він уб'є Махмута підозрою, яку Махмут заперечує, то й його уб'є та сама підозра, для якої не може знайти доказів.
Схоже на те, що він занедбав усі інші справи, забув усіх інших злочинців (і справжні злодії та шахраї могли тільки мріяти про ще одну таку втечу, як Рамізова), а всю свою увагу спрямував на Махмута. І на мене. Чи, може, мені так здавалося, що він нюшить лише по наших слідах, бо життя вже не стало від нього. Безперестану кружляє тою самою стежкою, випитує в тих самих людей, ставить ті самі питання, сподіваючись, що в якусь щасливу хвилину, коли зірки займуть сприятливе для нього положення чи бог просвітлить когось із нас, він схопиться нарешті за потрібну нитку й легко розплутає весь клубок. Йому потрібен був справжній доказ.
Авд-ага розмовляв з колишнім начальником фортеці, далі з Саранами, потім з Махмутом і зі мною.
Мене зачіпав не кожного разу. Прийде до кав'ярні, сяде навпроти, завжди самотній, завжди мовчазний, завжди задуманий, і дивиться невідривно, мовби хоче відкрити в мені щось украй потрібне йому. Або я раптом відчуваю його за своєю спиною, удень чи ввечері, як свою тінь, як безнадійного коханця. Іноді я зупиняюся, щоб зачекати його, бо вже краще розмова, бодай неприємна, ніж це переслідування на відстані, наче я волочу якийсь тягар за собою. Але тоді й він зупиняється й чекає, доки я рушу, і потім знову плентає за мною. Так проведе мене до моїх воріт, після цього я чую, як він поволі чалапає під будинком і нарешті йде геть.
Іноді він підходив до мене й мовчав або починав розмову. Але він ще ніколи не промовив жодного слова, яке б не стосувалося Рамізового визволення. Я вже звик до того, що він ходить за мною, наче тінь, і допитує, але ніяк не міг призвичаїтися до тих самих слів, тих самих запитань, того самого виразу обличчя. Це хвороба, думав я, це якась манія, це божевілля, адже він уже ні про що інше думати не може, йому вже сниться це. Так само й мене переслідує в снах його сумовитий важкий погляд. Можливо, таким чином він вимотує свою жертву, але поки що це йому нічого не дало, бо я завжди тримаюся насторожі. Щоправда, доводиться мені не легко.
Я вже й виходив із дому в різний час, і йшов різними вулицями, але уникнути його не міг. Він винюхував мене скрізь, мовби я залишав після себе запах, і, перестріваючи на вулиці або виходячи з якоїсь засідки, запитував похмуро:
— Чого ти ходив до Омера Сарани? Про що ви розмовляли?