Моя відповідь була завжди та сама, як і його запитання, і він не сердився. Тільки затримував на якийсь час погляд на мені, мовби дивувався, що я так уперто тверджу те саме, або опускав очі, мовби соромився за мою брехню. І, не попрощавшись, залишав мене.
Я став для нього потребою, а він для мене — звичкою, і я починав турбуватися, якщо не бачив його якийсь день. Куди зникла моя тінь? Чи не вигадав він чогось нового? Його божевільна настирливість була небезпечна, але я вже звик до неї, та й заспокоювало мене повторення тих самих слів та вчинків, які досі не мали ніяких наслідків. Між нами встановилася дивна терпимість: ні я до нього, ні він до мене не відчували ненависті. Іноді, щоправда, мене охоплювала гнітюча тривога від того, що він не спускає з мене свого недремного ока, у шлунку мовби спалахувало багаття і серце стискалося від недоброго передчуття.
Світ пішов обертом у мене перед очима, коли він одного разу заявив мені, що знає все про мої стосунки з Саранами.
Невже хтось розповів йому?
Я сказав, що вперше чую це і мені просто дивно, як люди могли вигадати таку брехню, а потім з жахом подумав, що я мало не видав себе — страхом, необережним словом, раптовим приступом безсилля й байдужості, які, очевидно, опановують людину, коли вона зрікається боротьби. Але це був лише запізнілий, у зворотному напрямі пережитий страх, викликаний цілковитою несподіванкою, хвилинною розгубленістю від того, що Авд-ага змінив усталений спосіб допиту.
Я відразу пристосувався до нього, не бажаючи здаватися.
Але, справді, що йому відомо?
Довго він тримав мене в невіданні, а потім якось, зустрівши мене одного ранку на вулиці, звелів іти за ним. Ішли ми через ринок мовчки, ані словом не обзиваючись один до одного — він тому, що не хотів, а я — що не смів. Мене лякало його мовчання, та я боявся, що він відчує мій страх, коли запитаю, куди він веде мене й навіщо або почну яку-небудь розмову. Мене занепокоїв цей новий його крок, за яким приховувався невідомий намір.
Мороз пробігав поза спиною від думки, що він веде мене у фортецю, і я полегшено зітхнув, коли ми зайшли до його канцелярії.
Я й раніше тут був, кімната як не треба краще пасувала до нього: була важка, понура, відразлива, небезпечна, а тепер видалася мені ще дебелішою й холоднішою.
Він сів навпроти мене й довго дивився на свої зчеплені пальці. А потім, без вступу і зайвих слів, не зводячи на мене очей, сказав, що він усе знає і йому боляче, що я не хочу признатися в усьому. Я брав участь у злочині, і він би віддав мене до суду, але поважав би як чесну й щиру людину. (Я подумав, що краще хай не поважає мене, ніж має віддавати до суду).
Коли я запитав його, що ж це за злочин, про який я нічого не знаю, він докірливо похитав головою й розповів мені все про Рамізове викрадення від початку й до самого кінця.
Ноги мені відняло, шлунок зсудомило, як у Махмута.
Він розповів таке:
Осман Вук сам чи з відома Шех-аги, скоріше з відома Шех-аги, ніж сам, придумав, як звільнити Раміза. Йому невідомо, навіщо вони це зробили, може тому, що одних думок із Рамізом або хотіли насолити властям, але це не має значення і його не стосується. Вони найняли старого Омера та трьох його синів, очевидно, за добрі гроші, щоб вони викрали Раміза. Махмута послали до начальника фортеці з грішми, щоб той відчинив браму перед Саранами. Сарани спокійно увійшли до фортеці, приглушили вартових і на конях відвезли Раміза невідомо куди. Поки що невідомо, бо Раміз рано чи пізно дасть про себе знати, він не може сидіти спокійно. Скоро після цього Омерів наймолодший син, напившись у Зайковій корчмі, почав хвалитися, що він та ще дехто знають, хто викрав Раміза. Носій Муйо Душиця не пригадує точно, кого називав хлопець, але коли його запитали, чи не Османа Вука, сказав, що, може, і його. Зайко дав знати Османові, а той послав мене до старого Сарани, щоб я сказав йому про сина. Двоє молодих Саранів одразу подалися з конем по брата й привезли його додому. Що між ними сталося, цього він не знає, відомо тільки, що вони його вбили, усі ми були на його похороні.
Не вірячи сам собі, я слухав справжню історію визволення Раміза. Тільки де-не-де відчувалися незначні прогалини, але ми всі були розставлені точно по своїх місцях.
Ось що зліпив Авд-ага, складаючи шматок до шматка!
— Так було? — запитав він майже радісно.
— Не знаю, — відповів я, пересилюючи шум у голові. — Можу тільки сказати про себе: не так! Сто разів я вам казав, що нічого не знаю.
— І сто разів брехав.
— Знаєте, Авд-аго, мені байдуже до цього, але ваша розповідь не тримається купи. Носій не пригадує, ніхто нічого не знає, свідків нема, а ви говорите так, ніби на власні очі все те бачили.