Але що я можу йому сказати? Що він не винний і що Авд-ага помилився? Це він і сам добре знає, але йому від цього не легше. Сказати ж йому, що він страждає за прапороносця Мухарема, — таке мені й на думку не спадало. Навряд чи він гордився б, що його сплутали з героєм-прапороносцем, скоріше всього йому захотілося б звільнитися від різачки й скинути зі своєї шиї коменданта Авд-агу, відкривши йому справжнє ім'я.
Може, було б і справедливо, якби він позбувся незаслуженої підозри, а може, й ні — не знаю. І ось знову від мого рішення залежить, хто має бути винний — Махмут чи прапороносець? Якщо скажу, то звільню Махмута від муки, якої він уже не в силі зносити, але запропащу іншого бідолаху. Що краще? Чи що гірше? Коли відкрию Махмутові правду, а він не затримає її при собі, комендант Авд-ага обома руками схопиться за доказ, якого він давно шукає, і почне розмотувати клубок. Прапороносець або помре на тортурах, або признається. Бозна-скільки людей тоді постраждає. А так Махмут зв'язаний з усіма нами, щоправда, помилково, але небезпека від того менша. Нехай залишається все як є! Махмут нічого не знає і не може нікого виказати. Будь-що інше тільки збільшувало б загрозу.
Але я не заспокоївся після цього рішення. Хоч яке воно було розумне, проте не було справедливе. Я прирік невинну людину на страждання, а може, й на загибель. Потішав я себе тим, що скажу правду про нього, якщо все відкриється, і таким чином врятую його хоч в останню хвилину, але відчуття вини перед другом не покидало мене.
Важко вирішувати долю людей. Я нездатний ділити правду, бо завжди хтось виявиться бодай трохи обділений. Ніколи я не прагнув бути суддею між людьми, бо в цьому нема справедливості.
Але ось мушу вирішувати, і від того я почуваю себе мов прокажений. Я винний і перед собою, і перед іншими.
Збентежила мене й Османова поведінка, коли я йому переказав розповідь Авд-аги. Він безтурботно розсміявся й полишив усе на бога. Легко йому, сховавшись за широку спину Шех-аги, покладатися на милість божу, у яку він не вірить, як і я. Чи це означає, що він кидає нас напризволяще? Не можу повірити в таку підступність, хоч від нього всього можна чекати. Але це було б надто легковажно з його боку, бо коли відкриється вся правда, ні йому, ні Шех-азі теж не буде солодко.
Чому ж тоді він так несерйозно сприйняв мою розповідь? Адже й сам знає, що Авд-ага стає дедалі небезпечніший.
Я прожив три важкі дні, нічого не кажучи Тияні. Як і всі інші, я перетворився на обложену фортецю з замком на брамі, похмуру й німу. Що я міг їй сказати? Тільки марно розтривожив би її. Це нічого не допомогло б мені, якби ми стали разом зітхати. Нехай хоч вона буде спокійна.
Перед нею, щоправда, я намагався, як звичайно, бути веселим і безтурботним. Але, як звичайно, не зумів обманути її. Чи тому, що тривога викривлювала моє обличчя, коли я сміявся, чи тому, що я не вмію прикидатися, тільки вона помітила, що я не такий, як завжди.
— Що з тобою? — запитала мене стурбовано.
— А що б мало бути? Нічого.
Перший раз ніби повірила мені, але вже ввечері була рішучіша:
— Чому ти мені не кажеш, що з тобою? Ти щось приховуєш від мене.
— Нічого не приховую. Що б я мав приховувати?
— Чи ти, бува, не закохався в кого? І не хочеш сказати, жаліючи мене?
Чи жінки все пояснюють лише любов'ю?
Я гірко всміхнувся. Моє кохання називається комендант Авд-ага!
— Яке закохався, Тияно? Дай мені спокій!
— Якщо якась тобі впала в очі, скажи, не бійся. Краще нехай я знаю, ніж маю підозрівати. Та й не було б дивно, споганіла я, сама бачу.
— Ти погарнішала, а не споганіла. І я ще ніколи тебе так не любив.
Я сказав це схвильовано, бо це була правда. Вона єдиний мій захисток, але й їй загрожує небезпека. Що з нею станеться, якщо мене заберуть?
Заспокоїлася, повірила.
— Що ж усе-таки з тобою? Я бачу, негаразд.
— Прикро, що не можу ніяк роботи знайти. Б'ю байдики, мов останній ледар. Доки ми так витримаємо?
Вона прийняла це пояснення бадьоро, докоряючи мені легкодухістю і потішаючи мене тим, що робота обов'язково знайдеться. Зараз нема чого турбуватися, з грішми, які в нас є і які вона пропускає крізь найгустіше сито, можемо прожити, якщо треба, й цілий рік. Не розкішно, але й голодні не будемо. Ми молоді, здорові, що нам ще потрібно! Аби нічого іншого не трапилося, а про це вона не переживає.
Звичайно, переживати вона переживає, але хоробро притлумила свою тривогу, щоб втішити й заспокоїти мене, не знаючи, що це не найбільший мій клопіт. Вона не лікувала справжню рану, але мене розчулило її самозречення. Вона цілюща сама по собі, чудова й дорога, як любов.