І тоді, коли вже міг цього й не робити, я розповів їй про Авд-агу.
Тияна задумалася на якусь мить, але того вечора вона вирішила до кінця не втрачати хоробрості. Зменшила мою вину, коли з'явилася небезпека, і, безперечно, збільшила б її як заслугу, коли б за неї давали нагороду.
Вона легко виправдала мене.
— Ти ж навіть не знаєш, що там справді сталося. Як ти можеш бути винний?
Доказ не дуже переконливий, але він допоміг мені спокійніше заснути.
А потім усе розв'язалося цілком несподівано.
На третій день після тої тяжкої розмови пізно ввечері коменданта Авд-агу було вбито над Даривою. Розповідали, що його застрілив розбійник Бечир Тоска, коли Авд-ага, повертаючись від колишнього начальника фортеці, проходив темною ущелиною.
Я довідався про це вранці від робітників пекарні і, забувши купити хліба, швидше помчав до Махмута.
Він зустрів мене збуджений, веселий, сам не свій од щастя.
— Правда, правда! — захоплено підтвердив він. — Іду я вранці до гамазею й думаю, чи й сьогодні комендант присуне, аж тут столяр Абаз мені навпоперек: «Ти чув, — каже, — коменданта Авд-агу вбили!» У мені щось ніби перевернулося, хочу запитати, силкуюся промовити слово, здивуватися — і не можу, тільки в горлі булькає. А столяр Абаз розповідає: убили біля Дариви, з пістолета, кажуть, застрілив його Бечир Тоска й спокійнісінько подався назад у гори. Колишній начальник фортеці чув саме о цій порі кінський тупіт. Ото Абаз розповідає, а я слухаю, приходжу поволі до пам'яті, і хочеться мені сміятися, хочеться його обняти, я не радів так навіть тоді, коли син народився. Кинувся я мерщій до гамазею, замкнув двері і все ходжу поміж мішками зі збіжжям та тюками вовни. Сміюся й промовляю: «Нема його більше!» Тільки те одне: «Нема його більше!» Наче розум втратив од радості. А потім схаменувся, сів на дивані й молюся богові: «О боже милосердний, дякую тобі,що ти прибрав цього ката. Давно я не згадував про тебе, прости мені, господи, за те, але ти не злопам'ятний, як деякі недолюдки, ти бачив, які муки я терплю, і прийшов мені на допомогу саме вчасно. Довго все-таки ти збирався! Якби запізнився трохи, мені б уже нічия допомога не була потрібна, навіть твоя». Слава богу, є ще правда на землі, Ахмете!
— Я слухаю в пекарні — й ніяк отямитися не можу.
— Я щойно думав піти до тебе, принести добру звістку, аж ти сам у двері! Ну, хай усе буде гаразд.
— А звідки взявся Бечир Тоска на околиці міста? І то саме тоді, коли там проходив комендант Авд-ага!
— Мене це не цікавить, мені байдуже. Важливо й найважливіше від усього в світі те, що я вже не буду більше дивитися з завмиранням серця на двері кожного разу, як тільки хтось натискає клямку. Тепер хай усі приходять до мене! Ласкаво прошу вас, люди! Сьогодні я вдруге народився!
Доки я зніяковіло думав над тим, який же дивний цей світ, де смерть одної людини викликає незмірну радість в іншої, бо та інша таким чином стала вільною, до гамазею зайшов Осман Вук. Вигляд у нього був серйозний.
— Ви чули про коменданта Авд-агу? — запитав він.
— Чули, богу дякувати! — радісно відповів Махмут.
— Не гоже радіти з чужої смерті, — дорікнув йому Осман. — Який він не був за життя, тепер він мертвий, і годиться сказати: нехай земля йому пером.
— Я й радію, що можу сказати: нехай земля йому пером! Хвилину тому Ахмет питає: хто вбив його? А я кажу: милість божа. Дозолив і богові, і людям.
— Кажуть, що його вбив Бечир Тоска. Але як Бечир міг знати, коли він повертатиметься?
Осман глипнув на мене, його очі були холодні й сірі. Сказав, мов погрожував, а не схилявся перед неминучістю:
— Бог так захотів. Чи така його лиха доля.
Тоді, в ту мить, я був певний, що саме він убив Авд-агу. Досі я запитував, тепер я знав точно. Це я збагнув із звичайних, але не його слів, з грізного застереження, яке почулося в його голосі, з холодного блиску звужених зіниць, з думки, яка виникла в мені без тіні сумніву, Наче з його і мого мозку вихопилося два промені й схрестилися, коли ми думали про те саме. Між нами більше не було таємниці.
І відразу після того він сказав Махмутові, що сьогодні, привезуть ще кілька в'юків вовни і треба приготувати мотузки та мішковину.
Я дивився йому вслід, щоб побачити, який вигляд має вбивця в мирний час (на війні ми їх називали героями).
І не помітив нічого особливого: поставний, спокійний, буденний, діловитий, заклопотаний сьогоднішніми справами, вчорашнє його не цікавить. Не знаю, що в нього на душі, але я не сказав би, що він чимось перейнятий чи думає про вбитого. Якщо й думає, то із задоволенням: зроблено важливе діло, усунуто серйозну перешкоду, у нього над головою більше не висить загроза.