Із щемливою тугою думав я про Тияну, боліла мені відстань між нами, гнітив мене час без неї. Я був самотній і загублений, доки не знайшов її, щаслива зірка привела мене до неї. Душа моя змерхла, і вона вдихнула в неї життя — з більшим милосердям, ніж у дитину, яку носила під серцем. Мене розчавила війна й життєва жорстокість, і вона дала мені силу, щоправда, обмежену, яку я відчуваю лише біля неї. Вона — земля, яка мене поїть соками, вона — повітря, яке я вдихаю, вона — осоння мого життя.
Навіщо я відірвався від неї?
Я думав про непутящого Махмута, який заплакав, проводжаючи мене, може тому, що він не помандрує до Венеції, а може й тому, що ми довго не будемо бачитись; і про мертвого коменданта Авд-агу, який не давав мені нудьгувати; і про доброго, переляканого Мулу Ібрагіма, який радів з того, що я подорожуватиму, не знаючи, як мені буде важко; думав і про непривабну кімнатку над пекарнею, яка мені здавалася тепер найкращим місцем у світі, думав про свою убогу вулицю з підгнилими парканами, думав про все, що було моє, хоч і мізерне, але миле моєму серцю.
Думав і сумував.
На щастя, боліла мені спина й сідниці від їзди; вивертало з мене нутрощі від хитавиці на морі, лякали мене високі хвилі й безмежний водяний простір; таким чином тілесні страждання рятували мене від душевних мук.
Шех-ага тримався набагато стійкіше й бадьоріше за мене. Він уже звик до цих сумнівних принад подорожування, та й вдача в нього інша. Я не знаю, як поведуся через хвилину, а він тримає себе в руках і робить лише те, що йому наказує гордість, крім тих випадків, звичайно, коли його долає туга. Правду кажучи, я не знаю, чи в нього на душі те саме, що й на обличчі, але його лагідна усмішка й спокійний погляд сірих очей відкрили мені нового Шех-агу, мовби зміненого тою мандрівкою. Він пожвавішав, цікавиться всім довкола, з людьми розмовляє чемно й весело, не скаржиться ні на незручності, ні на харчі, настрій у нього піднесений, ніби він чекає чогось незвичайного від цієї подорожі.
До мене звертається з приємною усмішкою близької людини, не заводить мови про неподобства, не згадує про свою ненависть, менше криється, говорить про сина й свій смуток за ним, щоправда, скупо й стримано, але при його замкнутості й така відвертість несподівана. Розмовляв і про мене, про моє майбутнє з купою дітей (бо ж не варто випробовувати долю однією дитиною), з цікавим заняттям, з родиною, яка мене любитиме і буде моєю фортецею, де я завжди знаходитиму надійний сховок від світу. Для людини нема нічого важливішого за свій затишок і щастя, створене власним зусиллям. Тому слід берегти його, те своє щастя, оточити ровами й нікому не дозволяти, щоб хтось загрожував йому. А до інших людей хай мені буде байдуже, бо життя жорстоке, люди лихі і треба триматися від них на відстані. Хай вони будуть якомога далі від усього, що твоє і що дороге тобі!
Я не погоджувався з його думкою, що народилася з досвіду, який дає людині мудрість, коли та мудрість їй уже не потрібна. Досвід і мудрість — це нещастя, а не здобуток.
Вони стримують тебе на кожному кроці, вселяють у тебе нехіть до будь-якого починання, наводять безліч доказів, що найкраще, мовляв, мовчати, сидіти зачаєно й ні в що не втручатися. Те, що робить студент Раміз, відкинула б усяка мудрість, заперечив би всякий досвід. А Раміз несе людям надію. Мудрість боягузлива, схильна до розпачу, досвід корисний тільки для того, щоб плазувати по життю. Вони не приймають того, що є, але й не борються з ним. Лише брак досвіду й безрозсудність дають людині крила! Розіб'ється той, хто нехтує чужим гірким досвідом, це правда. Але він підніметься в небо, вирветься з твані, залишить після себе чудовий невмирущий спогад. Якби було більше тої хороброї безрозсудності, можливо, старезний досвід перестав би лякати нас.
Я не сказав йому того, що думав, бо він надто дорого заплатив за свій досвід, і було б жорстоко протиставляти йому голі твердження, яких я й сам не дотримуюсь у житті.
На морі Шех-ага змінився. Він раптом замкнувся в собі, частіше став залишатися на самоті. Говорив менше й без колишньої впевненості, був якийсь наче наполоханий, заглиблений у свої думки. Або зненацька замовкав на півслові, з широко розплющеними очима, занепокоєний, ніби його проймав якийсь болісний спогад або він дослухався до чийогось, лише йому чутного голосу. Це тривало тільки одну мить, потім я не міг навіть сказати з упевненістю, чи це справді було, але моя стривоженість свідчила, що я не помилився.