— Спробуйте заснути. Я прийду пізніше.
Осман сидів у малому салоні на другому поверсі. Він знав, що Шех-ага лежить, але був скоріше розчарований, ніж стурбований. А коли я сказав, що Шех-агу втомила дорога, він недовірливо покрутив головою.
— Якби він був тільки втомлений, то не лягав би. Не буде ж людина їхати з Боснії до Венеції, щоб сидіти в чотирьох стінах, чи не так? Не подобається мені його вигляд. Ніщо не подобається.
Повторив це й потім, коли ми зайшли до мене в кімнату. Бідкався: і треба ж, щоб таке сталося! Він домовився з якимись греками й герцеговинцем, що сьогодні ввечері гратимуть у кості. І от тобі на, такий куш із рук тікає, бо, по-перше, він, безперечно, буде потрібний азі, якщо той простудився чи захворів на живіт, а по-друге, у нього всі гроші за продану вовну, а з такими грішми вночі, особливо у Венеції, небезпечно ходити. Отак воно, коли людина бідна і їй не щастить. А вчора він навмисне програв, щоб упіймати греків на гачок.
— Який ти бідний? Добре заробляєш, грошей назбирав повно.
— Коли ж руки в мене діряві, гроші так і витікають крізь них.
— На що ж вони йдуть? На жінок?
— На все!
— А якщо й сьогодні програєш?
— Ти що, згадав того бирчанина? — засміявся він весело. — Це зовсім інше. Бирчанин — король серед гравців, а ці — звичайні торговці. Продали два кораблі маслинової олії. Я дивився вчора, як вони грають, — один корабель міг би бути моїм.
— Хіба чесно забирати в людей такі гроші?
— А вони в мене б не забрали, якби могли?
— Гаразд, я побуду з Шех-агою. А ти займайся своєю диявольською справою. Гроші за вовну зостав у мене. Напиши лише, скільки їх.
— Незручно мені, що завдаю тобі стільки клопоту. Може, доведеться цілу ніч сидіти. Незручно мені, справді.
— Знаю, як тобі незручно, тільки ціну собі набиваєш. Ти й розповідав мені це все, щоб я тебе замінив.
— Якщо чесно признатися, то так, — сказав він сміючись. — Дякую, колись і я тобі в пригоді стану.
— Як ти гадаєш, що з Шех-агою?
— Мабуть, з'їв щось недобре. Я скажу господареві, хай запарить ромашки, даси йому випити. А може, й не треба буде.
Тепер він применшував небезпеку, виправдовуючись, що всю ніч гратиме в кості, а не сидітиме біля хворого аги.
— Чому Шех-ага щороку їздить до Венеції? — запитав я Османа, який знає всі таємниці свого господаря.
— Був тут із сином. Якраз перед його втечею на війну. Цілий той вечір син казився, дурів. Побачиш, Шех-ага завтра обійде всі місця, де веселився його син.
О муко моя! Правда завжди сумніша, ніж усе, що ми можемо здумати.
Увечері карнавальний гомін наблизився до нашого готелю, і Шех-ага підвівся, щоб глянути у вікно, але похитнувся, наче ноги в нього були глиняні. Я ледве втримав його, щоб не впав. Наляканий кволістю цієї сильної людини, я впросив його, щоб він роздягся й ліг, а карнавал подивимося завтра.
Безпорадний, він дозволив роздягти себе й ліг, склепивши очі. Не розплющив їх навіть тоді, коли шум ударив у наші відчинені вікна.
Я подивився на вулицю. Сотні чоловіків і жінок у найхимерніших і найбезглуздіших убраннях товпилися в неймовірній тисняві, їхні голоси злилися в суцільний гам, у якому ледве можна було щось розібрати, вогні смолоскипів і лампіонів відбивалися в тихій воді каналу.
Здивовано я розглядав це строкате стовпище, яке вирувало, розгойдувалося, кудись сунуло, зупинялося, а в ньому кожен сам по собі мчав, підстрибував, танцював, горланив, мовби всі змагалися, хто зробить більше дурниць. Мені аж у голові запаморочилося від тої чудної забави, яка скидалася на божевілля. Це не радість, це розгнузданість. Швидше! Шаленіше! Учора панувада нудьга й суворість, і завтра буде те саме, так сьогодні насолоджуйся повнотою свободи.
— Що там? — обізвався Шех-ага.
Я підійшов до нього.
— Як ви себе почуваєте?
— Що там на вулиці?
Я розповів кількома словами.
— Тобі, видно, не подобається.
— Не знаю. Поспішають переказитися, мовби завтра їх чекає в'язниця.
— Ти не серед них, через те тобі дивно. Якби ти був із ними, веселився б, як і вони.
— Можливо.
— Це радість для всіх. Почепиш на себе кілька барвистих ганчірок, і ти вже не такий, як щодня. І маску, щоб приховати своє справжнє обличчя й не соромитися ніяких дурощів. Бо всі їх роблять. Це мудра домовленість: не будьмо розсудливими! Усе дозволено, ніщо не погане, ніщо не гріх. І робить це не окрема людина, наперекір усім, щоб виділитися. А всі. Отже, гріха в цьому нема і дорікати нема чим. Кілька днів і ночей живеш, як тобі хочеться, відпочиваєш від усього: від заборон, указів, брехні, грубості, сорому, — це найкращі ліки для душі. Ми так не вміємо.