Його мучило, здавалося, що блюватиме; широко відкритим ротом він глибоко втягував у себе повітря, намагаючись підтримати дихання, і не зводив з мене погляду. Незабаром недуга зовсім погасить блиск його сірих очей, які навіювали людям страх.
— Знаєш, що зі мною? — запитав він пошепки, коли судома трохи відпустила. — Здається, мене отруїли.
— Як отруїли, бог з вами? Що ви кажете!
— Уся середина горить. І горло. І голова.
— Хто? — крикнув я. — Хто міг отруїти?
— Будь-хто! Може, й ти. Або Осман. Але ні. Ти занадто слабкий для цього. Османа не було з нами, а палити мене почало ще в дорозі. Може, хтось із прислуги.
— Чому ви мені не сказали? Усе тримаєте в собі. І це теж.
— Може, хтось із чужих, звичайно, найнятий, — у дорозі, у заїжджих дворах, у трактирах. Але справжній злочинець у Сараєві.
— Прокляття на їхні голови!
— Хай прийде Осман! І залиши нас удвох.
— Знаю, навіщо кличете його. Не треба, прошу вас! Не думайте про помсту! Ви ще видужаєте!
— Поклич мені Османа!
Я не міг зрушити з місця, не міг зібратися з думками, не знав, що робити. Може, на очах у мене вмирає людина, кимось отруєна, а я думаю не стільки про її лихо, скільки про жорстокість — і її, і їхню.
— Випередили мене, перехитрили, от і все, — шепотів він посинілими губами. — Десь я в комусь обманувся. Або так уже мало статися.
Чи буде краще, якщо я не послухаю його й він помре, маючи жаль до мене, чи якщо я послухаю й ненависть житиме далі?
— Піти по лікаря?
— Поклич мені Османа!
Я вийшов у коридор.
Осман розмовляв з господарем, італійцем, якоюсь несусвітньою, ніде не існуючою мовою, але це не заважало їм, проте, розуміти один одного. Господар стурбовано розпитував про хворого, потерпаючи, щоб приїжджий часом не помер у нього в готелі, бо це відбило б інших гостей, а Осман розривався між бажанням налякати його і забобонним страхом перед силою вимовлених слів і тільки здвигав плечима та обмежувався загальними філософськими міркуваннями («усе в божих руках»), показуючи пальцем у небо, а господар розгублено дивився в облуплену стелю вслід за Османовим поглядом.
Я сказав Османові, що Шех-ага дуже хворий і що хоче бачити його.
— Що з ним? — спитав він занепокоєно.
— Іду по лікаря.
— Невже аж до цього дійшло? А може, ти тільки злякався. Ну й не щастить же мені! Диявол не дає мені зіп'ястися на власні ноги, стати людиною.
— Іди до Шех-аги!
— Зараз. А, якщо правду сказати, якась дивна мені та його хвороба. — Мовби він нюхом відчував злочин.
Господар готелю забезпечив мене кількома словами і пояснив, як знайти лікаря: третя вулиця наліво, далі друга направо, потім униз, угору, знов направо — ледве я втрапив, а приступ ревматизму, що скрутив лікаря якраз сьогодні, допоміг мені застати його вдома.
Мені пригадався Махмутів хворий травник, який лікував інших, а себе не міг вилікувати, але я вибирати не мав змоги. Сяк-так я умовив його піти до хворого: дукати, яких я не шкодував, зрушили з місця його скрипучі кістки. Власне кажучи, тільки дукатами я йому й втовкмачив, чого хочу, бо ні він не знав моєї мови, ані я — його (усі завчені слова вилетіли мені з голови, я пам'ятав лише «прошу» і «хворий»), і я дякував богові, що є на світі речі, однаково зрозумілі всім. Не знаю, який він лікар і наскільки розуміється на хворобах, та й що з того, якби я знав, коли сама доля послала його до нещасного Шех-аги. У ревматизмі він, очевидно, багато не розбирається, але Шех-ага й не хворіє на ревматизм, у його хворобі скоріше може допомогти щастя, аніж лікар. Але щастя я не міг привести, а цього кульгавого товстуна міг. Якщо Шех-азі поталанить, то, може, він і буде тим щастям.
Коли ми прийшли в готель, перед кімнатою Шех-аги стояли господар з дружиною, обоє в розпачі від нещастя, яке могла принести їм хвороба цього чужинця, і все-таки, приголомшені тим, що відбувалося в кімнаті, так і застигли мов укопані і лише коротко пояснили лікареві, що слуга чаклує над хворим.
Не оглядаючись, а може, й не знаючи, що тут ще хтось є, Осман Вук стояв навколішки перед ліжком Шех-аги і, тримаючи його мляву руку, поволі промовляв свою відому літанію із назв боснійських сіл, але не весело й глузливо, як це він звичайно робив, кепкуючи з наших злиднів, а глухо й монотонно, наче виконував якийсь важкий обов'язок.
У готельній кімнаті над Великим каналом, що протікав через омріяне Шех-агою місто, серед заглушливого карнавального гаму чулися похмурі слова про нашу вбогість:
— Злосілля, Чорний Вир, Болото, Глід, Спалене, Голодне, Вовкодави, Тернище, Жалюгідне, Гадюче…