Я уявляв, як зрадіє Тияна, коли повернуся додому.
Зупинився я перед крамницею Махмута Неретляка: за брудним склом висіло кілька разків намиста та інший дріб'язок.
Я не знав, що Махмут Неретляк знову відкрив майстерню. Коли я ще ходив до школи, він виготовляв тут фальшиві мідні гроші й пускав їх за справжні. За це, коли дізналися, побили його киями й вислали з Сараєва. Десять років провів він у вигнанні, десь на Сході, і тільки цієї весни повернувся назад і знову засів у цій самій крамниці.
Крізь вікно його не було видно. Але із задньої кімнатки чулися голоси — грубий, з покашлюванням, Махмутів і тонкі дитячі. Може, вчив їх, то чого? Щось ніби знайоме. Боже мій, та це ж арабська мова, перекручена, спотворена, засмічена турецькими, перськими й грецькими словами, приправлена соковитими нашими лайками. Що він робить? Слухав я, сторопілий, цей неймовірний суржик, цю нічию старчачу мову, яка могла тільки посвідчити про далекі шляхи, що ними пройшов цей вигнанець, і про його незчисленні заняття, але дітям вона багато користі не дасть. Тільки наробить плутанину в їхніх малих невинних голівках-гарбузиках.
І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.
— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.
— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.
Я розсміявся:
— Чув, як ти їх вчиш!
— А що в цьому смішного?
— Ти ж сам не знаєш арабської мови.
— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?
— То навіщо це робиш?
Він витягнув перед собою руки, пальці в нього тремтіли.
— Своїм ремеслом займатися більше не можу, а іншого нічого не вмію. Перепродую оці брязкальця та вчу дітей. Я мало знаю, вони мало платять, і ніхто ні перед ким не в боргу. Що втрачають? Нічого. Навчаться в медресі[7] кому буде треба. А я з цього живу.
— А коли довідаються, що не знаєш? Такого довго приховувати не можна.
Він стенув плечима: знайдеться щось інше. Як фальшиві мідяки.
Дивився я на його пооране зморшками обличчя волоцюги, у хитрі й водночас невинні очі вигадливого шахрая, і мене мимиволі розбирав сміх. У дитинстві нашу уяву збуджували його фальшиві мідяки, важкі удари, яких він немало дістав, вигнання в далекі невідомі краї, а тепер ось переді мною тремтять його руки, які кували срібну філігрань і виготовляли фальшиві монети. Життя поламало його, хвороба вицідила здоров'я з нього, а жити все-таки треба.
— Я тобі допоможу, — сказав я, не роздумуючи. — Знаю трохи арабську мову.
Махмут нахмурився:
— Знайди собі інших дітей. Навіщо забирати в мене?
— Допоможу тобі задарма.
Він здивувався, не знаючи, сумніватися в моїй щирості чи жаліти мене:
— Слухай, чоловіче, якщо ти нічого поганого не замишляєш, то ти не зовсім при своєму розумі.
— Нехай я й нерозумний, але я нічого не приховую. І мені буде користь. Повторю те, що вчив колись.
— А якщо я тобі набрехав про хворобу, якщо я так заробляю собі на горілку?
— Байдуже. Шкоди з цього не буде нікому.
Він, проте, не здавався:
— А навіщо ти підслуховував?
— Випадково. Я хотів купити дружині якусь дрібничку.
— 3 оцих брязкалець? Бачиш, а я й не пропоную, відвик. Ось вибирай.
І він тремтячими пальцями діставав і показував недорогі прикраси.
— Хочеш це?.. А за навчання, якщо ти серйозно, я тобі платитиму — так, аби не задурно. Якщо ці діти не прийдуть, а може статися, що не прийдуть, то знайду інших, тепер це буде легко, ми могли б привести й справжніх учнів, з медреси, тільки ця кімната мала… Візьми оцей пояс і ланцюжок, а якщо не сподобається дружині, знайдемо щось інше... Від завтра й почнеш? Зрештою, коли хочеш і в яку пору хочеш, мені все одно. А якщо пожартував, то не приходь — та й годі… За прикраси плати зараз, а то передумаєш і не прийдеш.
Усе було смішне: і ця його плутана мова, і обережність, і підозра, і здивування з того, що я запропонував йому допомогу, і надія на те, що заясніло перед ним, і сумнів, що, може, цей дурний чоловік раптом стямиться. Міг подумати, і що я дурний, і що добрий, і що хочу посміятися з нього, і що підстроюю якусь каверзу, але вирішив у всьому покластися на бога, бо нічого не втрачав, якщо й передумаю. Залишиться з тим, із чим був.