Відповідальність за вчинки, поведінку та навіть за думки і наміри бере на себе тут не лише історія та соціальний процес, а й особистість. Філософський роздум у художньому творі випливає з психологічного стану людини і становить особливу силу художності роману югославського письменника. У цій формі філософсько-психологічного дослідження особистості закономірним є збіг з мотивами й проблематикою філософії життя, екзистенціалізму та іншими антропологічними напрямами філософського мислення.
Автор заглиблюється у такі питання, як сутність людини, сенс життя, поведінка особи, відчуження. Торкається проблем вибору, компромісу, насильства і свободи, смерті і безсмертя, діалектики обов'язкового і випадкового у людській долі (мотив «закинутості» людини у світ), форм контакту (формального і неформального), цінності життя, «байдужності» землі, природи, космосу до людського страждання, миті і вічності, самотності, індивідуального бунту, відповідності мети й засобу, ролі слова і діяння. Однією з найвідчутніших інтонацій твору проступає іронія. Можливо, є сенс розмову про проблематику роману продовжити зверненням до головної метафори твору, тої, що винесена на обкладинку книги. Тим більше, що образ фортеці присутній і в романі Селімовича «Дервіш і смерть». Але насамперед про прямий зміст слова. Фортеця — це в'язниця міста, де замуровують злочинця на довгі роки або задушують після винесення смертного вироку. У попередньому романі М. Селімович назвав ворота у фортецю «тріумфальною аркою смерті».
Фортеця — це місце, де чекає на смертний вирок Раміз за свої заклики до боротьби, куди відводять селян за відмову йти до війська та платити воєнні податки, куди будь-якого дня може спровадити комендант Авд-ага Ахмета Шаба або й будь-якого жителя міста. Як метафора, вона означає всі види несвободи, замкнені стани людини, логіку антисвіту, формалізований і впорядкований абсурд, обмеження життєвих проявів, безвихідну ситуацію, страх, що паралізує людину, егоїстичну байдужість, згасаючу увагу, відчуження, смерть.
Роман має десятки сцен і ситуацій, що працюють на цю метафору. Наприклад, стіна, яка виросла перед Ахметом Шáбом після його нелояльної поведінки на зустрічі «ветеранів», його стан безробітного. Муром слів відгороджуються від людини представники влади. Ще у «Дервіші і смерті» Селімович зобразив «народного представника», що може тільки говорити і патологічно не може слухати. Є такий образ і у «Фортеці» (Мула Ісмаїл). Гра словами, демагогія, через яку не пробитись ні здоровому глузду, ні очевидному факту, ні почуттю, ні стражданню, ні відчаю, ні думці, ні взагалі живій людині — це також метафора фортеці. Парадом демагогів можна назвати сцену судилища над Рамізом, де кожний оратор намагався перевершити попереднього у пишномовності, у словесних трюках, нагнітаючи атмосферу психозу і прагнучи одного — довести свою лояльність.
Замкненість у собі, відгородження від світу — це також один з найвиразніших мотивів метафори у романі. Цілий ряд образів роману уособлюють ідею людини-фортеці. От бібліотекар Сеїд Мехмед — інтелектуал, якого не цікавлять живі люди. Він відгородився від світу книжками й знає все про історію, культуру, філософію, поезію й нічого про сучасне життя. Для цього дійсність — це книги й наркотичні марення, які він викликає за допомогою опіуму. Або мудрий Мула Ібрагім, що все розуміє в цьому світі, усе може пояснити, але живе мов паралізований своїм боягузтвом. У романі є образи людини, замкненої у своїй службовій функції (Авд-ага), родинні фортеці (сім'я розбійників Саранів) тощо.
Метафора обіймає й такий стан, як, наприклад, втеча у надуманий, ілюзорний світ головного героя, у «мале царство», побудоване з мрій і фантазій, володаря якого за дією закону іронії «обплювали, обгидили». Чорна безнадійність, ситуація ізольованості, ворожнечі зі світом, умовності й порядки, що обмежують людину, зла сила влади і зла сила грошей, плазування перед вищим за себе, несвобода у широкому розумінні цього слова — це також фортеця.