Метафора фортеці як страшної і нерозумної сили, як упорядко ваного абсурду, як світу, чужого природі людини, що змінює поведінку і визначальні характеристики особи, поширюється М. Селімовичем на таке явище, як війна.
Війна і мир. Філософський і художній досвід осмислення цієї проблеми Л. Толстим прислутовується багатьом письменникам сучасності. Засуджуючи війну, російський класик керувався логікою номіналістів — він не визнавав абстрактних понять. Слова «честь», «військова слава», «служіння царю, батьківщині», «виконання обов'язку», «геройство» він вважав порожніми звуками, назвами. За ними російський письменник шукав голого змісту і вбачав його у тому, що на війні одна людина вбиває іншу. Така позиція зумовлювала його метод «зривання масок».
От і для Селімовича війна — це «жахлива різанина», «безглуздя», «людський страх», «звірства одних і других», «сувора дійсність вбивання». Письменник свідомо нагромаджує натуралістичні сцени й деталі, щоб розвінчати романтичні уявлення про війну як явище в історії людства.
Ще більш важливим для нього було зобразити війну як світ, що змінює етичні цінності й орієнтації, узаконює нелюдське в людині, перебудовує саму психіку людини. Мотив трагічної іронії, провідний мотив Селімовича, починає звучати у романі саме з епізодів війни.
Але тут бере початок й цілий ряд інших мотивів. Зокрема, мотив долі. Переживаючи смерть своїх товаришів, Ахмет Шáбо переживає нібито й власну смерть. Той факт, що він залишився живим — чиста випадковість. А герой прагне бачити у світі лише закономірність, вищий порядок. Звідси й розпочинається його філософська мука.
Після прочитання перших розділів роману складається враження, ніби автор поведе добре відому тему «втраченого покоління» (Олдінгтон, Хемінгуей, Ремарк). Справді, головний герой роману багатьма рисами нагадує знайому літературну постать. Вчитель, що робив перші самостійні кроки, відправився на фронт, шукаючи подвигів і слави: «Мріяв про славу, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть — неописанні людські муки».
Пізнавши «сувору дійсність вбивання», він повернувся спустошений і безпорадний, навчившись бачити «голі істини», опанувавши «екзистенціальну мудрість». Війна перебудувала свідомість героя, але забрала в нього роки «життєвого учнівства». Деякий час Ахмет Шáбо перебував, сказати б, у руссоїстському філософсько-психологічному настрої, цінуючи самодостатність життя, споглядаючи природу, заглиблюючись у себе, радіючи з самотності, відгороджуючись від соціального світу. Головні події роману розгортаються у мирні дні. У знайомій темі втраченого покоління розпочинається новий мотив — мотив малої людини, яка забула через перебування на війні, що вона мала.
Творчість М. Селімовича має вартість, що дозволяє без вагань говорити про нього як про визначного письменника нашого часу, — високий рівень психологізму. З будь-якого епізоду письменник видобуває численні психологічні колізії, подає безліч варіантів психологічного аналізу, здавалося б, неймовірних, насправді ж дуже тонких трактовок. Візьмімо хоч би й «бридкий епізод», сцену згвалтування. Сама по собі ця сцена є ілюстрацією перебудови психіки колись нормальних людей в умовах війни. А далі ще більш несподіваний варіант: ненависть жінки до милосердного солдата, поведінка якого порушує порядок у її світобаченні, ускладнює те, що законами війни було спрощене й унормоване разом з розподілом людей на своїх і ворогів. Згадуючи цей епізод, Ахмет Шáбо говорить, що завдав жінці найтяжчого болю, тяжчого, ніж усі інші. Наївний вчинок чесного героя, як і в багатьох інших випадках, веде до наслідків, що звуться іронією долі.
Проте й ці спостереження не вичерпують психологічного змісту епізоду. На ньому зламується старший син перукаря Саліха. Смерть старшого веде до самогубства молодшого, який не може пережити морального падіння й смерті свого кумира. Герой-оповідач відзначає, що той же епізод з часів війни за непідвладними логіці законами може виплисти несподіваною асоціацією: «Усе його може збудити, навіть те, що супротивне йому: чийсь веселий сміх, голубине агукання дитини, ніжна пісня про кохання». Саме життя зображено в романі барвисто, багатогранно, як світ з безліччю ускладнених стосунків, зіткненням різноманітних інтересів, характерів, світ, незрозумілий при його простому поділі на добро і зло, до якого звик колишній вчитель-початківець і солдат. Іронія — це гіркий спосіб, в який відкривається йому багатомірність життя, у тому числі й підводні камені психології. У книзі немає жодного прикладу людських стосунків, за яким би не стояла глибока й цікава психологічна колізія.