Образ Мули Ібрагіма є дуже показовим щодо формули оцінки людини М. Селімовичем, яка збігається з формулою Достоєвського: людина — це не лише її поведінка і вчинки, але й ідеї, думки, наміри, її ледь помітний крок у напрямі добра або зла, її сумління, її спокута.
На іншому ідеологічному полюсі перебуває постать Османа. Блискучий організатор, тонкий знавець технології суспільних справ, майстер ризикованих таємних операцій, він усе міряє «людською міркою» — особистими якостями, вправністю людини. Він твердо стоїть на землі. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди, а світ — поле для веселих розбійницьких наскоків. Розумний Осман свідомо сповідує «легковажну філософію», яка не знає категорій «добра» і «зла».
І це не той дрібний шахрай Махмут, який, порушуючи моральні заборони, не ставить під сумнів самі принципи моралі. Ні, це добре відома в європейській художній традиції і добре осмислена у філософському плані постать: «веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник».
Морально-етична проблема закладена й в образі коменданта Авд-аги, зокрема у драматизмі ситуації: суб'єктивно чесна людина служить знаряддям зла. Іронія полягає у тому, що він залишається глибоким самотником і його фанатична відданість справі нічим не винагороджується. Але ще більш виразно вона відкривається у смерті Авд-аги. Адже смерть не передбачалася ні планами Ахмета, ні самого вбивці Османа, крім того, вона обернулась радісним і несподіваним звільненням для бідолахи Махмута.
Не просто дати витлумачення образу багатія Шех-аги, оскільки він найменше підпадає під строгі канони соціально-історичної зумовленості поведінки людини. Мотиви його поведінки пов'язані з складними психологічними переживаннями. В усякому разі, смерть сина, а потім друга зробила його запеклим ворогом чиновників. Проте його «психотерапевтичний» пошук є водночас і філософським пошуком: «Він прагне звалити вину на бога, а не на людей, але в його закривавленому серці так і залишиться ненависть і до бога, і до людей, і туга за сином, і шалений протест проти незбагненної долі».
У романі читач зустріне десятки майстерно змальованих образів, таких, як витончена у думках і почуттях Тияна, що високо несе свою людську гідність, або дружина Махмута, проста жінка, що знає таємницю душевної рівноваги, або підступний Зафранія та багато інших.
Образ головного героя Ахмета Шаба — концептуальний центр роману. Він, як оповідач, дає освітлення всіх подій і героїв, йому належить вищий рівень оцінок, і він же водночас є центральною фігурою сюжетного плану твору.
Образ цей надзвичайно цікавий. Виникає спокуса віднести героя до «невіруючих», тих, яким майже у кожній сурі корану передрікається завжди бути в програші. Постійні сумніви, роздуми над можливими наслідками кожного свого кроку, завіряння у тому, що він «знає, яка дорога не його, але не знає, яка його», дають підстави для такого порівняння. Іноді у своїх ваганнях і припущеннях Ахмет Шáбо нагадує героїню німецької казки Розумну Ельзу, що плаче над ще не народженою дитиною. «Горе з розуму» — ця гірка, іронічна метафора також може послужити добрим ключем для прочитання образу. А тим часом Ахмет Шáбо по натурі хоробра людина, яка без страху дивилась в очі смерті під час війни. Війна ж навчила героя високо цінувати життя. Як це не парадоксально, вона значною мірою дегероїзувала героя.
Югославська критика називає Ахмета Нурудіна з «Дервіша і смерті» боснійським Дон Кіхотом, поширюючи цю паралель і на Ахмета Шаба. Йдеться про чутливу совість героя, гіпертрофоване почуття особистої відповідальності, прагнення перейнятись чужим стражданням, спрямованість на добро й невміння активно боротися із злом. Звертається увага на те, що автор поетизує категорії віри, надії та любові, які, наповнюючись атеїстичним, гуманістичним змістом, виступають у нього як вузлові світоглядні поняття.