Ахмет Шáбо змальований письменником як постать, що постійно розвивається. Війна була величезною школою для вчителя-початківця, ідеаліста і романтика. З неї він повернувся «молодим дідом». Але його філософська розважливість закінчується з того моменту, як він залишає споглядати рівчак і вступає у світ соціальних стосунків.
Тепер герой має пройти випробування життям, тим важче, що він, сформована війною людина, не приймає нічого на віру, не бере до уваги напучень, «цього спільно вистражданого досвіду, який споганював усе життя». «Дурним горобцем», чоловіком, що «дурість, наче єдину здобич, приніс із війни», називає сам себе герой. І він дорого розплачується за науку. Згодом життя навчило героя обережності. Його далеко не чистий експеримент по звільненню Раміза з багатьма «іронічними наслідками» також прислужився доброю школою пізнання. Принаймні він міг переконатись, що між словом і ділом немає неперехідної прірви.
Ахмета Шаба можна назвати боснійським Дон Кіхотом у тому розумінні, яке надав герою Сервантеса іспанський філософ Унамуно: як характер, психологія, філософія і релігія народу. Та й пара Ахмет і Махмут багато в чому нагадує пару Дон Кіхот і Санчо Панса. Герой М. Селімовича — лицар нерозсудливого слова, що став обачливою людиною, не втративши прагнення жити чесно і творити добро.
У романі багато іронічних ефектів: збіг різних мотивів у спільній дії, непередбачені наслідки вчинку, «психологічні курйози», фатальні випадковості, розходження між уявленням і дійсністю, діалектичні метаморфози тощо. Проте іронія в романі — це не світогляд, а метод пізнання дійсності. В цьому полягає докорінна відмінність твору Селімовича від безнадійно іронічних творів Кафки або Камю.
Іронія у романі югославського письменника є закономірним результатом зустрічі героя-ідеаліста з тим, що класики російської літератури називали «реалізмом дійсного життя». Власне, це традиційний фаустівський мотив. Іронія тут — форма розкриття складності взаємозв'язків явищ, речей, подій, стосунків. Адже головний герой перебуває у стані постійного зростання на шляху поглиблення уявлень про світ, про причини подій, мотиви поведінки людей. Ахмет Шáбо — герой мислячий, що розплутує складні переплетення людських інтересів і скрізь дошукується справжньої вини. Іронією стверджується розум, закономірність, знімається ілюзія, досягається знання.
Ніякі заклинання не можуть вирвати слів любові з вуст отруєного ворогами Шех-аги. Його заповітом, і в цьому немає сумніву у читача, були слова про помсту. Вони заперечують ілюзорні уявлення Ахмета, але підтверджують реальну логіку проявів характеру, реальну діалектику добра і зла.
Іронія в романі не закриває, а відкриває світ, бо його герой постійно прагне зняти фетишистські шати, які приховують стосунки людей, прагне позбутися ілюзій і фантомів, розвінчати абсурд. Багато разів він переконується, і на цьому постійно наголошує автор, що все в цьому світі відбувається з вини тих або інших людей. Віра героя і автора — це віра в дійовість розумного слова, і цінність твору М. Селімовича полягає в його просвітницькому, гуманістичному пафосі. Не випадково наприкінці твору герой повертається до своєї професії вчителя.
Як роман історичної теми, твір М. Селімовича несе певну інформацію про особливості життя Боснії XVIII століття. Проте головний акцент в ньому зроблено на повчальних щодо соціальної та індивідуальної психології явищах. Такий підхід має давню традицію. Згадаймо, що, наприклад, Іван Франко наголошував на необхідності історичну тему «зробити справді трагедією людськості, тобто трагедією, яку в певних випадках у скромнім розмірі може пережити кожний чоловік».
Густо насичена художньо-естетичними ідеями, книга М. Селімовича утверджує людину як істоту розумну, соціальну, діючу. Твір спрямований на виховання почуття особистої відповідальності людини, нетерпимості до всього, що роз'єднує людей, що заважає їхньому гармонійному становленню.
Перегорнувши останню сторінку роману, читач відчув, що він познайомився з письменником великого масштабу, ім’я якого, безсумнівно, може стояти серед імен кращих письменників XX століття.
