Наступного дня я навчав дітей справжньої арабської мови, втішаючи їх, що теперішня їхня темрява почне поволі перетворюватися в світло. Вони дивилися на мене з недовір'ям, а Махмут сидів коло нас і то кивав, то хитав головою, як справжній мудрий учитель, схвалюючи мої знання й осуджуючи дитяче неуцтво, хоча сам знав не більше за них. І не дивувався, що я цим займаюся, не згадував більше й про плату: мою дурість сприйняв як річ, яка стосується лише мене, і не хотів напрошуватися з тим, чого я не вимагав. Він узяв на себе турботу скликати дітей, розпалювати жаровню в кімнатці, коли було холодно, одержувати плату за навчання, хвалити мою велику вченість скрізь, де тільки міг, а на мене полишив другорядну частину справи — проводити заняття.
Він пив, справді, пив добряче, це не була брехня, але по ньому цього було майже не помітно. Був тільки приємно збуджений і в такому гарному настрої, що я найбільше любив, коли він був під чаркою. Тоді й руки в нього менше тремтіли, і я пересвідчувався, що це таки від пиятики, а не від хвороби. Після занять він водив мене в Ідризову кав'ярню, щоб за мою працю почастувати мене кавою, а себе — горілкою.
— Це мій учений, — гордо казав він.
Цю незвичну для себе роботу Махмут вигадав не тільки заради того, щоб мати сякий-такий заробіток. Здається мені, що тут більше важив його потяг до незвичайного.
Він розповідав із захопленням і заздрістю про жінку з якогось провінційного містечка, яка, народившись без рук, плела та виконувала різну роботу ногами, а родичі показували її на ярмарках і тим заробили багато грошей. Або про купця Хасана, який привіз із Єгипту двох дивовижних баранів і на них збив собі маєток, бо кожен хотів побачити це диво.
Усе звичайне здавалося йому нудним, не гідним людської уваги. Тому що воно дрібне й нецікаве, тому що довго триває, тому що не залишає людині вільного часу. А навіщо йому був той вільний час, я ніяк не міг збагнути.
Може, й я для нього був схожий на жінку, яка пряде вовну ногами, чи на страуса з далеких країв?
Сміючись, я сказав йому це. Він образився.
— Як ти можеш таке говорити! Хто кого просив: я тебе чи ти мене? Ти ж казав: це мені буде корисно, повторю, що вчив. І я вволив твоє прохання, допоміг тобі, дав приміщення, дав дітей. Що ж тут дивного, що незвичайного? Може, скажеш, що ти знаєш арабську мову, а я не знаю. Ото ще мені дивина! Залишаться вони ослами і з твоїми знаннями, і з моїм незнанням. А про страуса і про жінку без рук я добре все зрозумів. Визискую тебе, кажеш, чи не так? А хіба я не хотів тобі платити? Але ти ж відмовився. І тепер я згодний платити. Віддам тобі все, якщо хочеш. Тільки неправди не стерплю. Будьмо відверті: чи ти можеш без мене, того не знаю, але я без тебе можу, це точно.
А вже наступного дня у визначений час він поволі ходив сюди-туди перед конторою Мули Ібрагіма. Зустрів мене із запобігливою усмішкою:
— Я боявся, що ти запізнишся. Жаль мені, якщо дітям доведеться чекати.
Тияні я сказав, що допомагаю нещасній людині, яка все в житті робить не так як треба, крім того, мені приємно, працювати з дітьми, особливо відколи вона сказала, що вагітна, і ми чекаємо невідоме дороге створіння, яке буде рости між нею і мною, як між двома дубами, захищене, доглянуте, не воюватиме ні під яким Хотином і не буде вчити арабської мови в Махмута Неретляка. Я навчу його писати вірші і навчу ненавидіти війну.
Тияна слухала мене зворушена, зі сльозами на очах, які ставали дедалі кращі й глибші. Жінка більше любить ніжну мову, хай вона й безглузда, ніж розумну, але грубу.
Мулі Ібрагіму я сказав правду, що й сам повторюю те, що колись знав, — може, пригодиться.
— А чому відмовляєшся від плати?
— Він так мало бере, що було б смішно ділити на двох.
— Ти зробив дві помилки, — став повчати мене Мула Ібрагім. — Зв'язався з людиною, яку ніхто не поважає. То як же тебе будуть поважати? І не береш плати за те, що чесно заробив. По чому ж люди будуть цінувати твої знання? Думатимуть, що ти нічого не знаєш. А що відновлюєш забуте — це добре. Доки не досягнеш чогось. А потім знову забудеш. Дехто, правду кажучи, і без знань досягає багато. Тобі знання потрібні. В тобі немає хитрості.
— Хіба хитрість може замінити знання?
— Досвідчена людина запитала б: хіба знання можуть замінити хитрість?
— Хитрість ганебна.
— Не завжди. Бо вона необхідна. Як пальто взимку. Дехто це називає навіть мудрістю.
— Що б ти насамперед порадив людині, якій бажаєш добра?
— Хай вона своїми думками не вирізняється з-поміж людей, з якими живе. Бо зв'яже себе ще до того, як встигне що-небудь зробити.
— Оці картини в наших вікнах — не для того, щоб вирізнитися.