— Друга моя порада людині, якій бажаю добра, була б: не завжди говори те, що думаєш.
— Ти, отже, зробив щось таке, з чим внутрішньо не погоджуєшся? Хитре, безпечне й потрібне, — але тобі, можливо, трохи соромно за нього?
— Ні, анітрохи. Є речі, вищі від нас, і їх не можна міряти нашими звичайними мірками. Султан — це майже надприродне поняття, яке пов'язує в одне наші різноманітні прагнення. Він найвища засада, що тримає нас вкупі, наче сила тяжіння. Без нього ми розлетілися б у всі боки, мов із пращі.
— Справді, було б на що подивитися!
Він глянув на мене розгублено, злякано: думав, що я вилікувався від дурості, яку, наче єдину здобич, приніс із війни. Я й справді вилікувався. Звільнився від дивної безвільності й тихого суму і збирався піти давно второваним шляхом, яким іде більшість людей. Але мене нараз зацікавила можливість, коли щезне сила тяжіння і все почне ширяти й розлітатися в усі боки, розірвуться давні зв'язки, насильник у своєму безповоротному льоті забуде жертву, а месник помчить іншою дорогою — понад чи попід тим, кому хоче помститися. Зникнуть невинні й винні, залишиться тільки літання. Летіли б тоді мечеті, вулиці, кладовища, дерева, будинки, а в одному поселився б я тільки зі своєю дружиною, міцно тримав би її в обіймах, щоб всесвітній вихор не відірвав її від мене, і ми були б щасливі, знаючи, що нема більше тої лихої сили, яка може знову змусити нас плазувати крізь життя. Захопив би я й одне дерево, яблуню або черешню, щоб воно цвіло, безперестанку кружляючи навколо нас, і давало плоди нашій дитині, яка народиться в тому кружлянні. І війна була б неможлива більше, єдине, що ти міг би зробити, то мимохідь ударити когось ногою чи кулаком, хоч скоріше б схотів запитати його про здоров’я. І навчання дітей було б трохи інакше, ніж тут, — в усякому разі, не таке нудне. Якомусь учневі на льоту розповів би правило і зустрів би його знову через рік або два, щоб запитати, чи запам'ятав, а може, й ніколи б не зустрів, на його щастя. А своє дитя навчив би всього гарного, що сам знаю, без ніякої мети, із чистого задоволення, йому на радість.
Засміявся я з тої химерної думки, як вилікуваний п'яниця з горілчаного запаху, — трохи сумно, трохи глузливо. Відразу після війни вона б не здивувала мене. Сьогодні можу обійтися й без неї.
Витирав я порох з портрета султана Абдул-Гаміда, приліплював до шибок висохлі зірки, випрямляв погнуті роги півмісяця, і не було мені смішно. Певна річ, це заради дружини, яка зустрічала мене щоразу так, мовби я ніс їй щастя в подарунок, і, певна річ, заради дитини, до росту якої я прислухався, прикладаючи долоню до набубнявілого живота дружинй чи вловлюючи вухом таємничий живчик, яким з небуття давала про себе знати нова людина. Я вже не був сам. Було нас двоє і третє, ще не народжене, сильніше від нас, спайка, яка все міцніше в'язала мене із спаленою батьківською домівкою. Заради них обох я спокійно лагодив небесне склепіння біля громадських убиралень, яке постійно псувалося й осипалось. Я більше не сміявся — заради них. Хоч, правду кажучи, пам'ятав той колишній сміх і думав про селян із Жупчі, які приїжджали по трупи своїх родичів. Щоправда, не дуже часто й, можливо, дедалі рідше, бо час уперто гризе думку людини, і від неї залишається сам кістяк, блідий спомин, позбавлений справжнього змісту. Я пристосувався, не думаючи про те, і Мула Ібрагім був дедалі більше задоволений сірою звичайністю моїх думок. Колись він казав: лови рибу! А міг би й сказати: одружися! роди дітей! Це теж гамує незадоволення, бо накладає обов'язки… Найміцніші з усіх — обов'язки любові.
Мула Ібрагім добре знав людей. Йому здавалося, що саме настала та мить, якої він чекав. Щиро хотів допомогти мені, вважав, що я вартий більшого, ніж нидіти в цій брудній конторі.
— Приготуйся, підемо на вечірку до хаджі Духотини, — сказав він мені гордо.
Я знав, що це означає. Таке запрошення все одно що відзнака. Навіть більше — можливість зустрітися з впливовими людьми. Хаджі Духотина колись молов сіль, а потім розбагатів і щомісяця влаштовував учти для відомих з війни героїв. Він ніколи не воював, ніколи навіть з рушниці не вистрілив і шаблі біля боку не мав ніколи, але чомусь любив колишніх солдатів і мав задоволення з того, що збирав їх і вшановував у своєму просторому будинку. Коло запрошених було вузьке, строго відібране.
Я не відмовився, бо вже вилікувався від тої байдужості до всього, якою мене скалічила війна. Я став як і всі розумні люди. Навіть почав думати, що мені поталанило або що Мула Ібрагім всемогутній.
Але учта минула, а ми не пішли. Минали місяць за місяцем, а запрошення не було. Новому гостю ввійти у ту домівку, здається, не так просто.