А які слова я знайду для них?
Увечері я сидів з Тияною в нашій малій кімнатці, єдиній, якщо не рахувати коридора й комірок, у які не втиснуся, коли розтовстію, чого, безперечно, ніколи зі мною не станеться. Ця наша кімнатка має кілька переваг і безліч вад. Дешева, ми в ній самі, і, через те що над пекарнею, взимку тепла, а щоранку нас будить запах свіжого хліба. Щоправда, влітку важко: нас гріє сонце й гаряча пекарська піч, і таргани бігають вільно, ніби нас і нема. Ми вигодами тішилися, а спеку терпляче зносили, відчиняючи двері й вікна. Тарганів відганяли якимись травами, що Тияна купувала на базарі. Або не звертали на них уваги, живучи з ними в мирі. Мені було б байдуже до них, якби Тияна не гидувала ними, особливо вночі, коли вони шурхотіли по долівці й постелі. Іноді я прокидався й бачив, як вона сидить у ліжку, обхопивши руками коліна.
— Що тобі?
— Нічого.
— У тебе щось болить?
— Не болить. Спи.
— Дивна ти сьогодні.
— Я щаслива сьогодні.
Я погоджувався з нею, бо мені хотілося спати, але вранці я ніяк не міг повірити, що й від щастя можна не заснути.
Мені в цій нашій душній кімнатці було краще, ніж під Хотином, їй гірше, ніж у себе вдома. Вона про це не признавалася, щоб не засмучувати мене. Ми не вели розсудливих розмов, це було б мені неприємно, якби й могли; мені хотілося тільки, щоб ми були уважні одне до одного, і ми були такими, не витрачаючи на це зайвих зусиль. Аж поки не погніваємося — через якусь не варту уваги дрібницю, через щось таке, чого й запам’ятати не могли.
Я сказав Тияні, що завтра йду на вечірку до хаджі Духотини, розповів їй, і як я був відмовився, а потім знову погодився заради Мули Ібрагіма.
— А чому б і не піти? З людьми побачишся, порозмовляєш. Що тут поганого? А довго там будеш?
Обманювати вона не вміла. У житті я ще не зустрічав іншої такої людини, яка б так не вміла приховувати своїх думок. Тияна зраджувала себе голосом, виразом обличчя, якщо й не самим словом.
Надто вже легко вона погодилася з тим, що я йду на вечірку. Ще й умовляє мене. Чому?
Я запитав її:
— Не хочеш, щоб я йшов?
Вона всміхнулася:
— Не хочу! Мені ніколи не подобається, коли ти йдеш від мене.
— Може б, ти не хотіла, щоб я й на роботу ходив?
— Звичайно, не хотіла б.
Тепер і я почав сміятися. Вона зовсім божевільна.
— Хто ж так живе?
— Я бажала б так жити.
— Гаразд. Ти хочеш, щоб я не йшов на ту вечірку?
— Ні. Ти все одно підеш. Потім будеш жалкувати, що пропустив нагоду.
— Чого ж ти сердишся?
— Не серджусь. — А потім додала, ніби виправдовуючись: — Я трохи занепокоєна. Може, тому що вагітна.
Ця мала хитрість, якою Тияна пом'якшувала своє незадоволення й усувала моє, спрямувала мої думки до того, третього, присутнього й невидимого, яке вже місяцями тримало нас у напруженні й змушувало вплітати його в своє життя, за ним визначати свої вчинки й бажання.
Заради нього й заради неї я повинен вийти з цієї кімнати. Заради нього й заради неї піду на цю кляту вечірку. І буду розумний, буду хитрий.
Я поклав руку на її живіт і слухав пальцями. Мовчки.
На вулиці стихали голоси, під нами вкидали дрова у велику пекарську піч, таргани сиділи тихо в своїх дірах, чекаючи, коли погасимо свічку. А я тримав долоню на напруженій опуклості живота, на захищеному тілі малої людинки, яка жила в найпевнішому й найзатишнішому з усіх притулків цього світу. Я хотів сказати щось гарне цій жінці, чиє тендітне тіло спотворив цей невідомий пуголовок, хотів думати щось гарне про цього дорогого пуголовка, який стане тим, чим я не зміг стати. Хотів, та не вмів.
Троє нас, лише троє в цілому світі: мої пальці, її тіло і його рівномірний пульс. Пов'язані безупинним струмуванням крові. Байдуже, що діється в світі, байдуже, що буде завтра, важливий цей час розкошування без думки. Чи вижене мене той третій з хати, як син прогнав хворого Мустафу Пуховця? Чи будемо гордитися один одним? Чи будемо терпіти один одного, як більшість людей? У цю мить це не має ніякого значення.