Тисяча чиїхось щасливих хвилин будуть як ця, але ця ніколи вже не повториться. Тисяча чужих кохань будуть як це, але це ніколи вже не повториться. Ніколи — єдина відповідь.
Уперше я знаю, що таке щастя, відчуваю його, бачу,
Цілий всесвіт — нас троє. Нікого іншого, крім нас, нема.
І є щастя. Чи я можу його затримати?
Я хотів їй сказати: моя кохана — бо ніжність палко заповнила всього мене, але вона спала, всміхаючись уві сні.
— Спи й ти, — сказав я тому третьому й погасив свічку. Таргани, безперечно, ніяк дочекатися не могли, коли я впущу їх до кімнати. Може, й запізнювалися на якийсь свій обряд.
Надворі весняна ніч, світить місяць. А я не можу заснути від щастя, якому не шукаю причини. І не дивуюся, що воно так.
А як інакше могло бути?
4. Ворожа земля
Ніхто нікому не може завдати стільки мук, як людина сама собі.
Чого мені треба було йти на ту вечірку, на якій сам на себе це буду схожий, а якщо й буду схожий, — дурний, незграбний, марудний, ніякий, — то не хотів би, щоб такого мене бачили. Краще було б, якби ніхто цього не знав, а якщо й знали, то тільки вдома.
Я не міг вирішити, коли мені туди з'явитися. Прийду пізно, після всіх — вважатимуть мене невихованим. Прийду рано — скажуть, що вихоплююся поперед усіх. Куди не кинь — усе клин.
— Може, підемо швидше, щоб не запізнитися? — запитав я Мулу Ібрагіма, який ішов поруч мене, на моє щастя чи нещастя, бо й повернувся б назад, якби був сам. — Щоб не запізнитися? Чи щоб не прийти рано?
— Почекаємо, поки люди вийдуть з мечеті, а тоді й подамося — з божою допомогою.
— Я вже не радий, що згодився йти.
— Тільки тримайся мене!
На перехресті, освітленому ліхтарем, перед вулицею, на якій живе хаджі Духотина, стояв старий прапороносець Мухарем з простягнутою рукою.
Я дав йому, соромлячись, кілька дрібних монет. Соромився, що даю йому милостиню, соромився, що йду на вечірку. Не мені там місце, а йому, і то поперед усіх, хто туди приходить.
— Страшно, що така людина просить, — мовив я невесело.
— Він просить на зло, мстить за те, що його забули. Тому й став отут, щоб усі бачили.
— Все одно мені соромно.
— Ти не винен.
Не винен, але мені соромно. Пробач, старий задирако, думав я мовчки. Ти це робиш з упертості, а я йду з потреби. Ти хочеш, щоб тобі було гірше, а я хочу, щоб мені було краще. Ти не можеш по-моєму, я не можу по-твоєму. Але як на мене, то не годиться ні те, ні се.
Ми стояли в темному провулку, ховаючись, мов діти, й чекаючи, наче дурні. Було боляче й смішно. Хіба такий вигляд має бути в почесних гостей!
І я почав лаяти і старих вояків, і себе: буду між тими пам'ятниками як мавпа, фальшиво всміхатимусь і щиро потерпатиму, а міг же гарно сидіти собі з дружиною вдома і бути, чим хочу і яким хочу. Ніколи людина не може так занапастити своє життя, як тоді, коли хоче його виправити, а не знає ні навіщо, ні як; не знаю й я, чи це буде виправляння, чи псування, тим більше, якщо позбудуся свого спокою.
— Ось, виходять після молитви, — шепнув мені Мула Ібрагім, ніби оголошуючи початок битви. — Ходімо! Коли йдеться про дружину, усе простіше. Вона почекає! Ці ж чекати не будуть. А без їхньої допомоги далеко не стрибнеш.
Коли ми входили в будинок старого хаджі Духотини повз слуг із свічами та ліхтарями, Мула Ібрагім сказав тихо:
— Будь коло мене!
Я глянув на нього вражено: я сподівався від нього підбадьорення, аж він просить допомоги в мене!
— Боїшся?
— Трохи.
— Тоді чого ми йдемо? Повертаймося!
— Уже не можемо.
— Ну, якщо не можемо, то хай чорти їх поберуть. Тримайся хоробро, ніби ми вступили на ворожу землю!
— Та яка ворожа земля, схаменися, ради бога! — розпачливо забурмотів переляканий Мула Ібрагім.
Я всміхнувся весело, позбувшись страху й ніяковості, вилікуваний його страхом. А налякали Мулу Ібрагіма мої несерйозні слова, якими я шпигав і їх, і себе, боронячись сам не знаючи від чого; і він, збентежений, важко загупав сходами, ледве переставляючи здерев'янілі ноги. І дивився на мене як на палія, здивований і засмучений моїм жалюгідним бунтом. Це вже даремно, з таким страхом не варто й жити, і я б не жив, якби мав так боятися. Одна річ — злякатись, коли є на те причина, в нещасті чи на війні, це кожен повинен, а зовсім інша — тремтіти завжди, від усього. Кремезний Мехмед Пецитава казав колись, у хотинських мочарах: «Бійся козла, бійся помела, а коли ж тоді жити?»