І всі загинули. Ахмет Мисира не довго втішався званням аги, та дорого заплатив за це. Ібрагім Паро назавжди звільнився від своїх жінок — прикінчили його три російські солдати, по одному за кожну жінку. Гусейн Пишмиш сховався від усіх боргів на цій землі, пірнувши сторч головою в дністровське багно. А старший із двох братів зарізався бритвою одного раннього ранку в українському селі, де ми зупинилися на постій.
Повернулися, крім мене, тільки Смаїл-ага Сово та прапороносець Авд-ага Супрда. Смаїл-ага втік додому ще до закінчення війни, зник якось однієї ночі і через кілька місяців, коли саме війна закінчилася, дістався до Сараєва, безтямний від тривоги за жінку й трьох дітей; ледве впізнали його, але коли впізнали, а це сталося відразу, то задушили його як дезертира. Прапороносець Авдія Супрда, сміливець, який не боявся нічого, пройшов живий крізь сотню атак і виніс непродірявлену шкіру з-під тисячі куль, повернувшись після розпуску війська в своє село Ласицю, зайнявся садівництвом. І тут упав із груші та й убився.
Отож я, єдиний живий, розповідаю про них, мертвих. І, якщо чесно признатися, мені приємно, що сталося саме так, а не інакше, що не вони, живі, розповідають про мене, мертвого, бо й не знаю, що б вони сказали про мене, як і вони не знають, що я говоритиму про них. Вони своє відробили, і від них навіть тіні нема. Залишиться тільки те, що я — правдиво чи неправдиво — розповім про них.
І ось той десяток сараєвців, як і тисячі інших, завойовували щось, що їм не було потрібне, билися за царство, не думаючи, що ні вони з тим царством, ні те царство з ними не мають нічого спільного; про це вже пізніше дізналися їхні діти, заради яких ніхто навіть пальцем не кивнув. Довго мене мучила марна думка, яке то безглуздя й несправедливість, що загинуло стільки добрих людей за марево, якому й назви не знаєш. Чого вони там не бачили, в тій далекій Україні, на тому далекому Дністрі? Навіщо все це кравцеві Ахмету Мисирі, навіщо палітурнику Парові, навіщо двом синам перукаря Саліха з Аліфаковця, навіщо воно казаняреві Сову, навіщо оповіснику Хідові? А якби й захопили той нещасний Хотин, якби завоювали чужу землю, то що б від цього змінилося? Чи стало б більше справедливості й менше голоду, та й коли б навіть так, то чи не застрягав би людям у горлі кусень, віднятий силою від чужого рота? І чи були б вони щасливіші? Аніскільки. Якийсь інший кравець Мисира, горблячись, кроїв би сукно і йшов би, щоб загинути в якихось інших мочарах. Два сини якогось іншого перукаря з Аліфаковця, пов'язані братньою любов'ю, мчали б, щоб навіки щезнути під якимось іншим Хотином, у якомусь іншому Дністрі.
Мудрий Мула Ібрагім каже, що нічого безглуздого чи несправедливого в цьому нема. Така, мовляв, наша доля. Якби не було воєн, то ми почали б різатися самі поміж собою. Тому кожне розумне царство шукає свій Хотин, щоб пустити народові погану кров і відвернути від себе накопичене невдоволення. Іншої користі чи шкоди нема ні від перемоги, ні від поразки. Бо хто не втрачав розуму після перемоги? Або хто коли-небудь робив для себе висновки з поразки? Ніхто. Люди — це лихі діти: лихі — своїми вчинками, діти — своїм розумом. І ніколи не стануть іншими.
Я не погоджувався з Мулою Ібрагімом, хоч у дечому він, може, й мав рацію, і довго не міг змиритися зі смертю своїх товаришів у хотинських болотах. Це здавалося- мені зовсім незбагненним, майже позбавленим глузду, мовби то якась нерозумна й страшна сила люто погралася з людьми. Я ніяк не міг звільнитися від гніту спогадів: надто різко я перейшов од миролюбної вчительської нудьги до суворої дійсності вбивств. А Мула Ібрагім сказав, що це добре, коли я покладаю вину на якусь нерозумну силу. Небезпечно було б, якби я шукав винуватців тут, на землі.
Але ні я, ні Мула Ібрагім, що знав усе, не могли пояснити випадку, про який я хочу розповісти. Справді, довгі місяці війни змінили людей, люди зробилися вкрай брутальні, немилосердні, може, тому, що їх відділяв од домівки незмірний простір, може, через суворі умови війни й постійну близькість смерті, але з другого боку — хіба люди можуть настільки змінитися, що ти раптом зупиняєшся розгублено й, здивований, запитуєш: хто ці люди? Невже це ті самі, що ти знав їх цілих два роки? Мовби війна довго труїла їх, і зло, досі приховане, може, навіть не відоме їм самим, нараз виступило з них, наче хвороба.