Коли ж я буду жити, Муло Ібрагіме, якщо завжди боятимусь? Коли ж я тоді буду жити, панове з ворожої землі?
Сміховинним було оте моє гороїження, і я знав, що це смішно, бо ж і сам щойно перед тим відчував страх, а все це я витворив у своїй уяві: і страх, і небезпеку. Але сприйняв за дійсність і окопався в холодній настороженості.
На першому кроці в тому багатому будинку я побачив, що моя войовничість була справді смішна, а панцир настороженості зовсім зайвий. Господар, хаджі Духотина, низький, опецькуватий чоловік, зустрів нас з розквітлим обличчям і настільки запобігливо та люб'язно, що я очам своїм не повірив. Що такого Мула Ібрагім нарозповідав про мене? Чи, може, цей дивний чоловік настільки шляхетно гостинний, що навіть простим гостям виявляє таку шану? Наскільки ж моє уявлення про світ і людей було хибне й несправедливе! — думав я зворушений, готовий змінити свій опір на ніжну приязнь, як горбата дівка, коли їй говорять гарні слова.
Та ба, марно тішила себе горбата дівка!
Той дивний чоловік пройшов повз нас, мов попри тіні. Його розквітле гостинне обличчя, широко розставлені для обіймів руки й уклінна люб'язність призначалися не нам, а судді, що йшов за нами.
Мулу Ібрагіма й мене зустріли господареві сини по-службовому ввічливо, так що не можна було ні похвалитися, ні поскаржитися, й одразу розлучили нас, розсортувавши його в середню, а мене в передню кімнату, ближче до виходу. Суддю господар повів у найдальшу, невидиму й неприступну кімнату для найшановніших гостей. Ті найшановніші приходили останніми і йшли до свого відособленого сховища, овіяні німою повагою й догідливим мовчанням, наче мерці.
А де ж колишні солдати?
Було їх усього кілька. Решта — торговці, чиновники, цехмайстри: тут вигідно себе показати. Може, багато хто з них такі ж герої, як і мій Мула Ібрагім.
Я всміхнувся, згадавши його бойові заслуги.
Біля мене сидів старий чоловік, досить неохайний, брезклий, уже напідпитку, як здалося мені. Він і зараз пив — тримав коло себе кухоль і час від часу потягував з нього, коли думав, що ніхто не бачить. А вважав так часто.
— По що прийшов? — запитав він мене похмуро.
— По що? Ні по що!
— Отак і ні по що? Усього маєш доволі? Нічого тобі не треба? Нічого не просиш?
— Нічого.
— Ти багатий? Чи маєш велику плату?
— І багатий, і плату маю велику.
— Ех, добре тобі! Хто має, тому й дається. Добре тобі!
— Працюю писарем в адвоката. Маю двадцять п’ять грошів на рік, добре мені.
— Тю, отаке воно! Злидень і тільки. Візьми-но горілки!
— Не п’ю.
— Не хочеш зі мною! Може, це нижче твоєї гідності?
Я випив, щоб його не образити.
— Ось бачиш, таки п'єш! Ану ще по одній! Усе, усе, до дна!
Друга чарка пішла легше, ніж перша.
— А казав не п’єш! Бачу, як не п'єш! Видно, ти великий жартівник. Чого це ти недавно всміхався? Люблю, коли люди сміються.
Похвала мені сподобалася, я почував себе добре.
— Дивлюся ото, де ж ті воїни. Та й згадав, як я одного чоловіка тяг через річку під повінь, а він у штани наклав од страху. То, може, й серед цих не один так само наклав од страху — і це вся їхня війна, всі їхні воєнні труднощі.
З нього раптом вибухнув сміх, наче постріл, він оббризкав мене горілкою, бо саме почав пити, захлинувся, відкашлявся, прийшов до тями й знову став сміятися, на повний голос, б'ючи себе рукою по коліну, тіпаючись усім тілом, з вереском, аж я злякався і за нього, й за себе.
— Пий! — простягнув я йому кухоль, щоб угамувати його.
— Ох, брате, кажеш: наклав — і то вся його війна!
Сміх переривався тільки кашлем.
Люди почали повертати до нас голови.
— Розкажи-но, прошу тебе. Розкажи всім! Тріснуть од сміху!
— Нема чого! Це не для розказування. А може, це все я вигадав.
— Якщо й вигадав, то гарно вигадав.
— А ти по що прийшов?
Він не чув мене.
— Кажеш: уся війна і всі бойові заслуги!
— Стривай, ти, видно, не любиш розповідати про себе. Питаю тебе: по що ти прийшов?
Я намагався повернути його увагу в інший бік, щоб він звільнив мене від свого недоречного сміху. Я запитував його і тицяв йому кухоль в руки.
І справді, допомогло. Сміх ще вихоплювався з нього, але дедалі тихіше й рідше. І ми знову пили, я вже більше не остерігався, мені лише хотілося, щоб він забув, що я сказав.
— Моя справа зовсім звичайна, така собі.
— Все одно розкажи.
— Я був на війні, австрійці захопили мене, тяжко пораненого, в полон. Вилікували та й забули про мене. Я рубав ліс у Тіролі. Тричі пробував тікати, та мене ловили й замикали в усе міцнішу в'язницю. Випустили тільки після повних дев'яти років. Іди, кажуть, і не згадуй нас лихим словом. Не згадуватиму, кажу, не на весіллі ж був, а в полоні.