Я не думаю про нього, він мені не потрібний, як і всяка інша гидота в цьому житті. Але цього вечора я був вразливіший: трохи захмелілий, трохи стривожений, трохи жорстокий від того панцира, якого я одяг на себе. Тому він дратував мене. Мені пригадалося, як про нього розповідають з насмішкою і майже захоплено, що він уже рік — коханець багатого купця Фейза, трохи задля того, щоб мати сильного захисника, але найбільше, щоб узяти його дочку з багатим посагом. Не знаю, чи він хоче спочатку задобрити батечка, а потім як винагороду зажадати в нього дочку, а чи буде й далі ткати на двох верстатах, — усе може бути.
Але знаю, що він мені гидкий, від його усмішки мене нудить, і я хотів, щоб він пішов собі геть, тому й намагався розізлити його. Але він і трохи не показував, що сердиться, хоч добре відчував запах чужих слів і знав, на що я натякаю, кажучи про його приховані вади.
Мене цікавило, що ж він зробить, — я був по-п'яному доскіпливий. Чи змушу його скинути із себе маску вдаваного спокою і він почне червоніти, злоститися, кричати, схоче вколоти мене зневажливим словом? Чи стане зі мною про щось сперечатися, щоб тільки показати свою вищість? Хай тільки спробує! Не боюся ні його мудрості, ні його становища: мої докази сильніші, бо вільні; моє слово сміливіше, бо мені нема чого втрачати. Я задоволений своєю вбогістю.
Але він був непохитний у своїй люб'язній зверхності.
— А які ж то вади я приховую? — запитав він весело.
— Ті, про які ми не знаємо. Хіба є людина без вад?
— Виходить, що є. У мене нема жодної вади.
Спокійно дивиться, спокійно говорить, нахабно бреше.
— Я й не знав, що є така людина.
— А що тут дивного? Бог нас сотворив, і воля його, щоб я був такий, який є.
— Безгрішний?
— Без гріховних вад.
— Думаю, це ти не серйозно?
— Цілком серйозно. Хіба ти не віриш у божу волю?
— Відповідальність і за зло, і за добро перекласти на божу волю — це означає наперед виправдати себе. Дуже розумно. Бачиш, на війні в одного обозного зник тютюн, призначений солдатам. Допитують його, а він усе твердить, що загубив і що це воля божа. Але він продав його, так доводили свідки, бо любив випити. Отже, й те, що він любив випити, це теж воля божа?
— А хіба ні?
Він спокійний, веселий, трохи насмішкуватий, нічим його не діймеш. Мене розбирає лють.
— Дурниці! Чим більше святих заслонів, за які люди ховаються, тим більше простору для людського зла. Людина завжди вигадає причину поза собою, щоб уникнути особистої відповідальності й вини. Це заохочення до загальної безвідповідальності. Горе людству, доки триватиме так.
— Ти хочеш сказати, що кожен сам визначає, що таке добро, а що зло?
— Звичайно! І жодне зло не стане добром від того, що його схвалює більшість.
— І оборона теж зло? Наприклад, оборона віри?
— Оборона — це часто напад.
Зафранія не переставав усміхатися. З чого він зроблений? Це сила чи нечутливість?
— Неточно, але цікаво, — сказав він без злості.
Узяв мене під руку й повів убік. Можна було подумати, що ми найкращі друзі.
— Добре, що тебе люди не чули.
— Ти гадаєш, я боюся? Що думаю, того не приховую ні перед ким.
— Тобі й нема чого боятися. Але це не гаразд. Шкідливо. Могли б тебе неправильно зрозуміти.
— Мені байдуже, як мене зрозуміють.
— А треба, щоб тобі не було байдуже. Тут наші найкращі люди.
— Найкращі? А ти бачив прапороносця Мухарема, коли йшов сюди? Найкращі люди, можливо, з голоду пухнуть або вмирають у в'язницях.
Тоді лише з його радості, на яку він накинув маску нібито зніяковіння, і з гробової тиші, яка раптом запала, я помітив, що він нічого іншого й не хотів, тільки щоб я сказав ці слова! Тому й завів мене до середньої кімнати, а я й вуха розвісив, тому й під'юджував мене, розраховуючи на мою п'яну нестриманість, щоб я розпустив язика, як дурень.
Слухали ображені, потемнілі, зловісні, Мула Ібрагім вертів миршавою шиєю, ніби йому в горлі застряг живий вугор.
Але мою дурість ніщо вже не могло зупинити. Підсліпуватий шахрай помилився, якщо думав, що я злякався й почну задкувати. Я нічого поганого не сказав. І вони це знають.