Я вів свою мову далі, тепер уже мусив. Не боюся, але хочу пояснити, що я думаю. Треба, щоб хтось це сказав. Не можемо всі нескінченно мовчати.
Не бажаю нікого образити (сказав я лагідніше), але мене тяжко вразило становище й доля старого прапороносця. (Раптом мені здалося, що я виправдовуюся — із страху. Гордість мені підкинула різкіші слова). Чи прапороносець гірший від нас отут? (І це поступка! Я хотів сказати: від цих отут! Ах, бідолахо!) А скільки є таких, як він! Ми не думаємо ні про живих, ні про мертвих. (Отак, отак, правильно! Треба правду їм сказати!) Життя народу — це голод, кров, муки, убоге животіння на своїй землі і безглузде вмирання на чужій. Усі мої товариші під Хотином погинули, мов собаки, самі не знаючи за що, як і тисячі інших нещасних. А якби повернулися, може б, простягали руку, як пропороносець Мухарем. Це не добре, коли ми думаємо тільки про свої вигоди.
Мула Ібрагім проковтнув вугра і тепер гикав, увесь посинілий.
А я знав, як тільки закінчив говорити, що намолов безліч дурниць без усяких підстав і потреби.
Джемаль Зафранія й не сподівався, що його підступна помста за образу буде така вдала. Але я не мав уже куди дітися, і каяття не допомогло б. Хай їх чорти заберуть, виставив себе йолопом, але сказав, чого вони давно не чули.
Гарно ж удалася моя спроба досягти чогось кращого в житті!
Деякі рвонулися до мене з кулаками — молодші й нижчі за становищем, ображені і за себе, і за тих, сильніших.
Джемаль Зафранія заспокоїв їх і вивів мене надвір.
— Навіщо тобі це було потрібне? — докірливо запитав він.
— Не мені, а тобі потрібне. А зараз щезни, доки я не відлупцював тебе.
Мій доказ йому видався переконливим, і він, не гаючись, вернувся в будинок.
Зустріла мене ніч без місяця — ще не зійшов. Рано закінчилася моя вечірка.
Ось так, сталося.
Чиї слова говорив я там, перед тими насупленими людьми? Може, й свої, але я їх ніколи не промовляв так різко, навіть наодинці з самим собою. Були в мені, безперечно, і слова, і думки, бо звідки б я їх узяв, як не із себе? Мені не треба пити, думав собі, я скоро п'янію й втрачаю контроль над собою. Але тут винна не тільки горілка. Я говорив, щоб позлити Зафранію, а потім не хотів відступати. А він зробив з мене мавпу, тяг мене, наче ляльку на нитці, скерував мене точно, як надумав, і милувався, як я роблю те, що йому треба! Я ж був упевнений, що я розумніший від цього підсліпуватого курдупля! Гай, гай! Завжди сумнівно, якщо хтось думає про себе, що він розумний.
І раптом я згадав! Із туману напівзабутих спогадів випливло серйозне обличчя студента Раміза і те, що він сказав серед похмурих хотинських мочарів. Я запам'ятав його слова й мимоволі повторив їх у найневідповідніший час.
Ну й гаразд, хай мені на здоров'я, злим людям на безголов'я!
Я ще відчував легке сп'яніння, від якого ноги не плутаються, але трохи плутаються думки. Вирішив пройтися вздовж Миляцької[8], щоб вивітрилася з мене горілка. Заради Тияни. Вона б сказала: «Ой, бійся бога, хіба тобі пити!» Наче з дитиною розмовляє. А ще я мав обдумати, як розповісти їй про те, що я сьогодні намолов. Я нічого від неї не приховую, мене мучить, якщо я їй чогось не скажу, та й марно було б критися. Все одно вона відчує переміну в мені, навіть найнепомітнішу. Відчує й тоді, коли я скажу неправду, бодай і маленьку. Через те я все розповім їй, хоча й почуваю себе погано. «Отже, прославився», — скаже вона. Що я відповім? Що Зафранія пошив мене в дурні? Що я навмисне все сказав, бо мені це не давало спокою? Що я був п'яний і не знав, що кажу? Де правда? Чи все правда, скрізь потроху?
Усе, що я сказав, правильне, я й справді так думаю, але говорити цього не слід було. Я й сам не дістав задоволення — залишилося почуття сорому, а інші від моїх слів не стануть думати інакше, ніж досі думали.
Нерозумно, без потреби, надаремно. А все через Зафранію!
Душа його негідницька, як хитро обвів він мене круг пальця. «Стережися потаємних падлюк», — казав колись Смаїл Сово чи, може, хтось інший, я тепер усе приписую загиблим товаришам. І ще казав той: «Хто не криється, з тими ще якось можна, але ті, що криються, то найгірші тварюки».
У цьому я на собі переконався!
Зрештою, чого я переживаю! Ще хто його знає, що воно добре. Зі своїм скупим, боягузливим, добрим Мулою Ібрагімом і далі писатиму скарги й подання невдоволеним людям та листи солдатам, а вони будуть завжди, як і війни. Це ще краще, ніж коли б я дістав якусь поважнішу посаду. Від мене ніхто не залежить, я тільки посередник, лише допомагаю, щоб чужі прохання дійшли перед очі вищого начальства, і можу пожаліти й потішити людину в її справжньому чи вигаданому горі. Отже, я завжди на боці людей. А не було б для мене більшої муки від тої, коли б я мусив ухвалювати вироки. Хто розсудить колишнього австрійського полоненого і його наступника? Стосунки між людьми заплутані, і ні про кого не можна сказати, що він зовсім правий чи зовсім винний. (Очевидна тільки та неправда, яка принижує й убиває людей, але чіпати її ніхто не сміє). Ну й гаразд, подумав я цілком ясно, сьогодні ввечері я сам собі виніс присуд: ніколи нікого не буду судити. І дяка богові. А те, що я сказав, це правда. Точніше, правда, побачена знизу, бо як інакше я можу дивитися? Ті, що дивляться згори, бачать її по-іншому. І так, чорт візьми, кожен має свою правду, бо коли б правда була одна, то люди повмирали б з нудьги, а це краще, коли чужа правда — неправда, тоді веселіше жити.