5. Порожній простір
День весняний, залитий сонцем. Я відчуваю його на обличчі як ніжний дотик, як легке погойдування. Але не хочу розплющувати очей, не хочу покидати своєї ночі. Доки вони гадають, що я сплю, я для них відсутній.
Чую, як вони шепочуть, Тияна й Махмут. Він приніс трав для зміцнення організму й мазі від синців. Трави добрі, каже він, тут обману нема, він один час і сам лікував травами, з того й жив у Туреччині; щоправда, їхні трави не такі, як наші, але людина, яка має досвід, одразу бачить, що до чого. Він вірить у трави, переконався на собі й на інших, які вони помічні, та й не дивно, адже це сонце, і вода, і всілякі солі, усе те в стеблах рослини змішується й переброджує й виходить щось таке, ніби горілка, міцніша чи слабша, і все чисте, як сльоза. За мазь не ручається, робив її травник Фехім, він не казав йому для кого, не треба розповідати чого не слід, а не ручається, бо сам Фехім має на ногах рани й не може їх вилікувати, хоч інших лікує. Тільки хай вона, Тияна, не каже цього мені, краще, коли я буду вірити, можливо, й допоможе. Якщо ж не допоможе, то від синців дуже добре ведмеже сало, але де його дістанеш, добре й заяче сало, він його десь роздобуде.
Коли він пішов, Тияна заходилася щось шукати по кімнаті, відчиняла двері, заглядала під скриню.
— Що ти шукаєш?
— Твої сандалети. Стояли біля дверей.
— Може, ти їх кудись переставила?
— Ні.
І де б вони могли загубитися в такій тісноті?
До кімнати ніхто не заходив. Крім Махмута Неретляка. Отже…
— А чи не Махмут узяв?
— Як би він їх узяв?
— Тоді де ж вони, якщо він не брав?
Тияна стояла біля дверей, розгублена й зніяковіла. Вона завжди соромиться, коли хто-небудь зробить щось погане.
— Байдуже, — кажу я, щоб заспокоїти її. — У черевиках ходитиму, доки не куплю собі нові сандалети.
— Не стільки мені йдеться про те взуття…
— Та кинь думати про це.
— Як ти себе почуваєш?
— Болить рука. І спина.
Вона так занепокоїлася, що мені аж стало соромно за свою брехню.
— Не хвилюйся, нічого страшного.
Тияна запарила трав, натерла мене маззю, я не заперечував, щоб вона ходила коло мене, мов коло малої дитини, мені було приємно бути хворим, їй — доглядати мене, і ми таким чином були зайняті чимось, щоб не говорити про те, що сталося. А я все чекав, що Тияна запитає мене. Тоді промовчав би чи й, можливо, стражденно поскаржився б: невже вона не може почекати, доки я хоч трохи оклигаю? Але, на щастя, не запитала, а я все одно був невдоволений. Мовби від того запитання мені полегшало б.
Я послав її до Мули Ібрагіма, щоб попросила трохи грошей і сказала, що цієї ночі хтось напав на мене і я кілька днів не зможу вийти на роботу. А вона хай по дорозі купить що-небудь, щоб було чим пригостити його, бо він, безперечно, прийде мене провідати.
Коли Тияна вийшла, напруження з мене спало. Через неї, отже, я занепокоєний. Не можу обманювати і вдавати з себе жертву хтозна-якого свого переконання. Якщо я й маю його, то це така собі тирса, що летить над пустелею, вітром занесене невідь-звідки зернятко, зачаєна в імлі безформна билинка. А з другого боку, соромно признатися, який я останній йолоп, що його б'ють на вулиці, мов нікчемного злодюжку. Ні за що. Без страху, що доведеться за це відповідати, що хтось запитає: що ви зробили, з людиною? Я навіть скаржитися не можу. На кого? На темряву, на відьом? І навіщо? Люди лише подумають, як і Махмут, коли мене знайшов: був п'яний. Не лякає їх те, що я міг би їх позивати, тільки посміються собі. Я можу думати що хочу, але зробити — не можу нічого. У теперішньому світі залишається нам тільки дві можливості — пристосування або самопожертва. Боротися не можеш, хоч би й хотів, розчавлять тебе на першому ж кроці, при першому слові, це самовбивство без наслідків, без смислу, без імені й спогаду. Не маєш змоги сказати гого, що в тебе на серці, хай би потім навіть страждав. Відмолотять тебе, щоб і рота не розкрив, щоб після тебе лишилась ганьба чи й пам'ять про тебе запала.
О жалюгідний час, який не допускає ні думки, ні подвигу!
Так я безпорадно високими словами змивав із себе сором.
Встав я, пройшовся по кімнаті, невпевнено тримаючись на корячкуватих ногах, — освітлених сонцем, і неуважно рахуючи сині печатки по тілі.
Мученик, йолоп. Не бажаю бути ні одним, ні другим. Для них я звичайна воша.
А може, й так. Нічого не можу ні думати, ні відчувати, лише соромлюся сам себе. І неясно гнітить мене приниження. Не розумію злочину, не знаю злочинців. Не думаю про відплату, нема в мені зцілющої ненависті, у моїх жилах переливається тільки якесь невдоволення, наче згага.