Тияна застала мене в ліжку, принесла гроші, купила апельсинів, щоб пригостити Мулу Ібрагіма, коли прийде, а він передав мені вітання й побажав щастя.
— Не сердиться, що я день-два побуду вдома?
— Найважливіше, аби ти був здоровий, каже він.
— Хіба я не казав тобі, що він добра людина!
— І ти був добрий для нього.
— Це інша річ. На війні чи в нещасті людина робить і добро, і зло однаково, одне за одним. Тому що невпевнена. А в мирний час вона розізлиться і думає лише про себе. Він же не такий.
Тияна подивилася мовчки на мене своїми великими, розумними, полохливими й водночас проникливими очима, відвернулася й почала щось робити.
Чому вона так дивиться? Може, подумала, що верзу дурниці? Що балакаю про давно їй відоме? А може, чекає, що я розповім їй про свою нічну пригоду? Чи дивується, що я взагалі говорю після всього, що сталося?
Я зробився вразливий. А вчора мене не здивував би ані найхимерніший її погляд.
Запитав її, а знав же, що було б краще промовчати, усміхнутися, пожартувати, але напруження було сильніше від розумної думки:
— Що я такого сказав? Ти хотіла ніби обізватися, але стрималась.
— Чого б я мала стримуватися? Я тобі завжди кажу все, що думаю.
— Якусь дурницю я ляпнув? Недоречність? Чи ти хотіла щось запитати? Чи дорікнути за щось?
— Я не хотіла ні запитувати, ні дорікати.
— Може, сердишся, що я тобі не все розповів? Гаразд. Розповім. Учора на вечірці я говорив дурниці перед дурнями.
— Усе знаю, прошу тебе, не треба.
— Ти не можеш усього знати. Навіть Мула Ібрагім не знає всього. І чого я маю мовчати?
— Ти тільки мучишся, і більш нічого. Поговоримо потім.
— Чого я мучуся? Кажу, що треба сказати і саме зараз, щоб ми не мовчали про те, що сталося. Я не знав, у якому звіринці ми живемо.
Потім я помітив, що більше лютую і лаюся, ніж розповідаю, і що більше лаю їх замість себе. Я захищався перед нею, нападаючи на інших. Сказав, що минулого вечора об'єдналися підсліпуватий шахрай і п'яний йолоп і перед найгіршою потолоччю цього світу влаштували цирк, який запам'ятається йолопові на все життя. Не тому, що він говорив дурниці, на них би вони не зважали, а тому, що говорив те, що думає. Через те він і йолоп. Помстилися жорстоко. Побили мене. Обгидили. Та й не самі це зробили, а послали своїх найманців.
— Мого батька вбили.
— Твого батька вбили, мене принизили. Та нехай, спасибі їм. Я запам'ятаю це. Не забуду дорогу науку. Але й ще дехто запам'ятає. Помиляються вони, коли думають, що Ахмет Шáбо щеня, яке можна безборонно копати ногами. Один раз я був йолопом — і досить. На все життя досить. А дехто заплатить і за той один раз.
Я рятував свою гордість перед нею й перед собою, збуджений і лютий. Це могло видатися смішним (бо що я можу зробити їм?), але не було брехнею. Це було самороз’ятрювання.
Вона не сміялася. Слухала мене з більшою увагою, ніж того заслуговували мої ні для кого не страшні туманні погрози. Нараз вона повеселішала, проясніла, в її очах з'явилася навіть гордість за мене. Бо вона більше любила мій бунт, хоч і безнадійний, хоч і позірний, ніж відчуття приниження й безпорадності. Берегла мене, незважаючи ні на що, такого, яким я був у її мріях. Мов чарівниця, складала мене з розбитих шматків, можливо, й не помічаючи тріщин.
Притулилася щокою до моєї руки, схвильована, сповнена довіри.
— Мені приємно, що ти мені все розповів. Я бачила, як ти страждаєш, і думала, що сталося щось гірше, ніж воно є насправді. А через це не маєш чого переживати. Ти сказав, що думав, ну й що? Не вкрав, нікому нічого поганого не зробив, не принизив себе, чесно сказав те, що всі чесні люди думають. Побили тебе — видужаєш. Будуть ненавидіти тебе — і ми їх будемо ненавидіти. Нам нічого від них не треба. Житимемо бідно, як і досі, але з піднятою головою. Ти найкращий і найхоробріший, усі вони, скільки їх є, твого мізинця не варті. Сильніші вони лиш у злих ділах. Але все-таки, хоч мені й мила твоя хоробрість, боюся за неї. Ти пригаслий вогонь, який ледве жевріє, та коли спалахне, важко його погасити. Обіцяй мені, що будеш обачний — заради мене.
— Це не хоробрість, це озлоблення.
— Однаково. Обіцяй мені.
Не знаю, де вона знайшла в мені всі ті властивості, про які я навіть не снив і яких не бажав мати. Але навіщо псувати її наївне уявлення? Чом би не бути мені в її очах таким, яким вона мене хоче бачити? Отакий нікудишній, буду її гордістю й захистом, підтримаю її віру в мене, бо вона їй потрібна. Буду могутнім дубом над нею — ніжною стеблинкою.
Виходить, ми справді вимріюємо своє життя.