Але, о диво, я й сам повірив у її слова. Не знаю, який я був досі, та після минулої ночі я став дозрілий, наче прожив багато років. Набув дорогоцінного досвіду і більше не попадуся в їхню пастку. А інші хай стережуться мене.
Я не сказав їй, якими зцілющими були її слова, як підбадьорила вона мене своєю безпідставною довірою, а тільки обняв її ніжно, як колись, до цієї нічної пригоди, без остраху й сорому, повністю обмитий, вільний, хоробрий, життєрадісний.
Дні минали, а я не виходив з кімнати й не часто підводився з ліжка. Почував себе недобре.
Уже два дні не приходив Махмут. Не було й Мули Ібрагіма.
Коли я почув Махмутів кашель на подвір'ї, сказав Тияні, хай поставить що-небудь на скриню біля дверей, щось таке, що їй не потрібне.
— Мені все потрібне.
— Постав чашку.
— У нас тільки дві.
— Будемо пити з одної.
Вона поставила надщерблену — про всяк випадок.
Махмут зайшов з усмішкою на обличчі, як завжди, але його бадьорість була якась невпевнена, лише заради нас. Худий, руки тремтять, кашляє.
— Усе лежиш? — весело питає він, не бажаючи докучати кому-небудь своїми турботами.
— Погано почуваюся.
— Що болить?
— Усе.
— Коли все, то не страшно. Ось я приніс заяче сало. Прикладемо до руки.
Він подивився на мою руку, оглянув ноги, голову, поперек і став наді мною задоволений.
— Хочеш добре відпочити? І правильно. Заяче сало я заберу назад, тобі воно не потрібне, усе заживає. Кров у тебе здорова.
— Нудить мене, коли пробую підвестися.
— Це тому, що не рухаєшся. І боїшся, що всі будуть озиратися на тебе, коли вийдеш на вулицю. Та смійся, чоловіче. Кожен пильнує свого клопоту. І я так думав колись. Коли ж повернувся до міста, люди сприймали мене, як торішній сніг. Дехто казав: здається, не бачив тебе кілька днів. Дехто й цього не казав. А мене ж цілих десять років не було! Я навіть почувався трохи ображений: невже я наче те щеня, що пробігло вулицею? Але потім засміявся про себе: а хіба ти пам'ятав би про іншого? І навіщо пам'ятати? Краще отак: кожний іде своєю дорогою.
В устах когось іншого це, мабуть, звучало б серйозно і сумно, а в Махмута воно сприймалося як блазнювання. Через його смішні гримаси і через усе те, що я знав про нього. Він усе якось знецінював і запропащав: і своє слово, і своє діло, і себе самого. Я сміявся з того, що він казав, а хто-небудь інший, не такий як Махмут, з його гіркого досвіду здобув би глибоку мудрість.
Коли ж він вийшов, надщербленої чашки на скрині не було.
Тияна сміялася, хоча їй було не до сміху. Вона була розгублена.
— Як тільки почуємо його кашель, замкнемо двері й принишкнемо. Цей хом'як геть усе від нас повиносить, — сказав я весело.
Але ми жодного разу не зробили цього, пускали його до кімнати, якусь дрібницю він узяв, дещо ми сховали — так уже й звикли до тих дивних наших стосунків, сповнених обережності й довір'я, ми не сердилися, що він бере, а він не сердився, що ми ховаємо. Але нас вразило, коли він одного разу подарував Тияні позолочену чашку і майже нові домашні капці.
— Це моя дружина передала тобі, — сказав він просто. — Вона хотіла б тебе побачити.
Більше він не казав мені, щоб я вставав. Він полишав кожному діяти на свій розсуд.
А я часом підводився лише для того, щоб пройтися по кімнаті, і знову лягав. Я справді охляв.
Через десять днів Тияна сказала:
— Може, ти б уже підводився?
Мула Ібрагім так і не провідав нас, очевидно, мав багато роботи. Апельсини ми з'їли, вони вже почали псуватися.
— Я ще хворий, — збунтувався я.
Але вона поставилася до мене несподівано рішуче, на свій жіночий лад — не принижуючи й не потураючи.
— Ти не хворий, тільки замкнувся в своїй озлобленості. Але в цій духоті ти ще й справді розхворієшся. Вийди трохи між люди, походи, порозмовляй.
Я, сердитий, одягнувся й вийшов, ображений, мовби мене, тяжко хворого, зігнали з ліжка. Як вона вміє дозолити! Замкнувся в своїй озлобленості! І, напевне, думає, що боюся вийти на вулицю.
На жаль, вона мала рацію. Через те я й сердився на неї.
Сп'янило мене повітря, весняне, аж густе від соків, голова пішла обертом, наче з похмілля, як тої жахливої ночі. І ноги були якісь важкі, жарко було в зимових черевиках, та й відвик я ходити.
Хворий я, ну й хай, упаду посеред вулиці, занесуть мене додому, покладуть у ліжко, буду лежати з заплющеними очима, блідий, знеможений, без докору, без скарги.
Але я не падаю, ноги ступають дедалі міцніше, дихання стає глибшим. День видався гарний, а я й не знав, що весна вже заволоділа світом. Люди не озираються на мене, не дивуються, не питають.