Я був усякий: легковажний, безрозсудний, насмішливий, неприємний, — але ніколи не був йому ворогом. І ось він, знаючи, що має пустити мене на дно, навіть руку не сміє простягти, щоб якось затримати мене. А він же чинить кривду. Так, нелегко йому. Звичайно, він не плакав через те, але довго перевертався в ліжку, пригнічений марними муками, бо все вже було вирішене, і він не міг нічого змінити, навіть на хвилинку не подумав цього зробити, бодай заради свого сумління. І мене, як на лихо, не міг просто викинути з думок, ані намалювати чорнішими фарбами, ніж я є насправді. Залишилося йому для виправдання й самозаспокоєння лише три підстави: доля, яка сильніша від нас, його своєчасне попередження, аби я остерігався диявола в собі, і надія, що наприкінці я скажу йому якесь грубе слово. Він зберіг би його в серці як амулет, у спогадах як ліки, у сумлінні як виправдання. Коли прийде каяття, бо людина ж не господар своїх почуттів. А може, послужило б воно йому приводом для озлоблення. Дорожче від золота було б йому це грубе слово, ця твердиня, у якій міг би сховатися.
Залишу йому для виправдання долю, хоча та доля має ім'я і прізвище і хоча до неї входить і його боягузтво. Залишу йому для самовтіхи те, що він попереджав мене, аби я остерігався, а я не послухав, тут він справді має рацію. Але не дам йому задоволення, щоб він умив руки моїм грубим словом, цього він не заслужив.
Здається, я тяжко розчарував його. Я сказав:
— Не вірю, щоб це ти сам таке надумав, Муло Ібрагіме.
Він дивився то на мене, то на перегородку, за якою нашорошилися чужі цікаві вуха, розгублений, по-справжньому нещасний, не наважуючись висловити мені співчуття і набравшись стільки хоробрості, щоб не повчати мене. А докір мені за дурість або порада, щоб я її більше ніколи не повторював, могли принести йому важливе визнання людей, на думку яких він зважає. Я в душі віддав йому належне за цю хоробрість і жертву.
— Дякую тобі за все, — сказав я наприкінці. Це звучало досить єхидно.
Але він сприйняв сказане цілком серйозно, дякуючи богові, що зміг підтримати мене, скільки було в його силах. Потім раптом запнувся, збагнувши, мабуть, наскільки смішне те, що він каже, і прошепотів збентежено:
— Пробач.
Це було його найкраще слово, на яке спромоглася його боягузлива порядність.
Так він щасливо викинув мене із свого сумління й по-дружньому відпровадив у минуле.
А для мене це був перший крок у невідоме майбутнє, над яким я досі не задумувався.
Я уявляв себе в цій похмурій конторі біля громадських убиралень, та ось — мене вигнано з того бідняцького раю, у якому різкий запах убиралень нагадував мені, що ми в центрі міста і що я тут щороку діставатиму своїх двадцять п'ять нещасних грошів. Тепер вони мені видаються золотими.
Треба шукати щось інше, не знаю що, але треба. Світ широкий, можливостей безліч, а в мене вистачить мужності, щоб невдачу не сприйняти надто болісно. Якось проживемо. Та й чому моє майбутнє має обов'язково пов'язуватися з смердючою конторою писаря Мули Ібрагіма? Він би випхнув мене і коли б мені було важче, ніж зараз, то, може, й краще, що ми розійшлися в час, коли я не стою над прірвою.
Щасливо залишайся, добрий чоловіче, — якого страх робить таким непевним другом. Не заздрю твоїм безвусим помічникам, ти будеш нещадний до них: вони ж тебе не рятували з розбуялої річки. А може, ви й добре житимете, ніщо вас не в'яже, одні до одних не маєте ніякого діла, тебе не мучитиме спогад про чужу самопожертву, і ти не потерпатимеш через їхню нерозсудливість. Так, правильно тобі наказали, щоб ти вигнав мене. І ти із спокійним сумлінням будеш мене ганити за все, що б я не зробив, а все буде, звичайно, не так як треба, ти й сам тепер це бачиш, хоча й сподівався, що твої розумні поради відвернуть мене від хибного шляху.