А коли ти будеш у доброму настрої, коли прибутки піднімуться, коли тебе не гнітитиме страх, може, тоді невпевнено шепнеш сам собі, що у всьому винен диявол, війна і моя перервана молодість. І добре, що в цей час не буде мене коло тебе, бо я сказав би тобі що-небудь дуже погане, і це було б для тебе додатковим виправданням за кривду, якої ти мені завдав.
Бачиш, я ще добре думаю про тебе і бажаю тобі, щоб ти іноді прокинувся серед ночі й довго сидів, схрестивши ноги, на ліжку, охоплений каяттям і соромом за те, що ти вчинив зі мною.
Але хай бог тебе простить, не ти вибирав собі свою дрібненьку душу, дали тобі її, не питаючи тебе, бо прийшла твоя черга, коли інших, кращих, уже не було. Бог з тобою, чоловіче, ти належиш до тих, хто чинить зло, не замишляючи його. Від інших же, які замишляють зло і змушують його творити, хай бог боронить і тебе, і мене.
Біля джерела мені забажалося підставити руки під струмінь холодної води. Коло мечеті я відчув заздрість до учнів медреси, які в дерев'яних сандалях ішли на молитовне обмивання, веселі, сповнені різних прагнень, нерозумні, бо не мають досвіду, легковажні від мрій про дивне життя, яке їх нібито чекає. Біля Моричевого заїзду я вийшов з-під затінку мурів та густих дерев і пірнув у сяйво весняного сонця.
Чисте небо, сонце, весна, думка нічим не обтяжена.
Радісна думка осяває серце, без причини радісна, думка ні про що…
Шепочу безглуздий вірш, слухаю воркування горлиці у вітах високої тополі, сповнює мене радістю дитячий сміх, жаль мені пташки, що, налякана, ошаліло шугнула понад дахами. Я частка всього, що бачу, і знаю це, і щасливий від цього, і легко мені, мов я з повітря.
Легковажно, але хитро моє серце боронилося від болю.
Усміхаючись, я зайшов до крамниці, марнотратний, як молодий багач, і попросив, щоб мені показали хустку.
Для якої жінки, молодої чи старої? — питають мене.
— Для молодої і гарної, найкращої жінки в місті.
Чи я залицяюся до неї?
Так, залицяюся, хоч вона одружена зі мною.
Продавець, чоловік середніх років, подивився на мене співчутливо й каже:
— Прийдеш через рік-два, тоді запитаю тебе про залицяння.
— Прийду, — кажу я і сміюся весело.
І він сміється хтозна-чому: з моєї наївності чи з власного досвіду.
Хустку я заніс Тияні, щоб потішитися її радістю.
— Хіба ти не на роботі? Чому так скоро повернувся?
— Спочатку роздивися подарунок, а потім поговоримо й про це.
Мені завжди жаль, що я не можу щодня купувати їй подарунки, всілякі, заради її очей, осяяних захватом, як у дитини.
Спочатку не було в неї слів, потім їх стало забагато, вона сказала, що я чудовий, сказала, що я божевільний, а може, тому й чудовий, що божевільний, звідки в нас такі гроші на такі дорогі подарунки, безперечно, це їй дуже до лиця, вона не сміла навіть сказати мені, що хотіла саме таку хустку, звідки я так вгадав її бажання, але я справді-таки нерозумний, треба було купити собі сандалети, без них мені не обійтися, а без хустки обійтися можна, хоч вона повинна признатися, що я зробив їй велику приємність.
І так вона безперервно вертілася по колу — від радості, до розважності й назад.
Я сміявся.
— А тепер я скажу тобі, чому так скоро повернувся додому. Бо скучив за тобою, бо зовсім не скоро, бо неважливо, що скоро, а якщо тобі скоро і якщо тобі важливо, що скоро, то ти не рада, що я прийшов.
Сміялася й вона.
— Гаразд, я знаю, що тобі бракує одної клепки, а тепер розказуй, що там було.
Я сказав, що сьогодні не було нічого, усе відбулося раніше, тільки ми нічого не знали, і навіщо тепер маємо сумувати, якщо це сталося вже давно.
Наслідуючи Мулу Ібрагіма, копіюючи його витягнену шию і вузькі плечі, те, як він кліпає своїми дрібними очима й полохливо висуває з довгих рукавів миршаві руки, мовби це дві ласиці визирають на світ, сторожко принюхуючись, і швидко зникають при перших ознаках небезпеки, я промовляв тихим голосом Мули Ібрагіма:
— Тебе не було стільки часу, то я подумав, що ти відкрив крамницю або знайшов собі краще місце.
А я йому відповідаю, що ще не вирішив, пропонують мені кілька місць, але ніде так не тхне, як у нього, а я настільки звик до цього смороду, що буду щодня приходити сюди, щоб добряче його нанюхатися.
— Та гаразд, отже… — каже вона, сміючись не дуже весело.
— Не гаразд, але отже, — сміюся і я.
Вона виходить з гри, непевно дивиться на мене й каже серйозно:
— А з чого будемо жити?
— Якщо цього, що я знаю, замало, то носитиму воду в Єврейському кварталі! Як бачиш, нема чого лякатися.