— Люблю пахощі, — сказав він. — Вони захищають нас від затхлості. Це справжня душа речей. Навіть людська душа — і та кожна пахне по-своєму. Який твій запах?
— Їй-богу, не знаю.
— Дай руку.
Я простягнув йому руку.
Поволі й уважно він обдивився її, підніс мою долоню до носа і, розширюючи ніздрі, вдихав невидимі випари моєї шкіри. Потім перевернув руку й почав обнюхувати з тильного боку, лоскочучи мене жовтою бородою.
— Чутливий, — сказав, не випускаючи моєї руки, — відлюдкуватий, добрий, життєрадісний. Можливо, часом і нестримний.
Я вивільнив захоплену в полон руку з його пухких долонь.
Він запитав мене, чого я хочу: напою, рахат-лукуму, фруктів? Я взяв шербету, щоб розвіяти сонливість і дивне відчуття, мовби мене огортає якесь марево. Це від запахів, від тиші, від напівтемряви, від його скрадливого шепоту.
— І досі шукаєш роботи? Найкраще було б на державній службі. Не треба тобі ніяких здібностей, не перепрацьовуєшся, не боїшся, що зазнаєш збитків, а прибутків маєш стільки, скільки зумієш узяти. Але це важко. Розізлив ти їх.
— Знаю.
— Мають добру пам'ять. Образ не дарують. І не знають пощади.
Він говорив про них без ненависті, але з насмішливою зневагою. І не тому що вони брутальні і що від них неприємно тхне, а тому що не вміють жити. Через свою надмірну чванливість і дурість ширять довкола себе страх і нудьгу, а від того погано і їм, і навколишнім людям. Заскорузлі в своїй неповороткій неоковирності, вони схожі на слонів і, як слони, скаженіють зненацька й руйнують усе довкола себе. Такими він завжди й уявляє їх: з незграбними дебелими ногами, насуплені, по-дурному марнославні, безоглядно мстиві, цілком глухі й сліпі до всього гарного в житті. Порівнює їх зі слонами, бо то найпотворніші тварини, позбавлені будь-якої тями. Коли вмирають, думають, ніби світ западається, а насправді все залишається, як і було. Тільки на їхнє місце приходять нові товстошкірі. А треба, щоб світом правили люди, які вміють насолоджуватися життям. Усім тоді було б добре. Але цього ніколи не станеться, бо вони не люблять боротьби, не відчувають у ній насолоди. Одним один між ними виняток. Не товстошкірий. Це Джемаль Зафранія.
Я запротестував:
— Той стане ще гіршим від будь-кого. Скоро!
— Помиляєшся. Це чудова людина. Чудова! Жаль, що ти посварився з ним. Чимось він подібний до тебе, тільки ти привабливіший. Знаєш, що ти гарний? Це тобі, напевне, часто казали.
— Гарний, як опудало.
— Ти дуже гарний, справжній мужчина. На жаль, таких мужчин стає все менше. Тобі тут подобається?
— Подобається.
— Можеш приходити, коли захочеш. Дам тобі й ключ, якщо бажаєш.
З низького столика він узяв пляшечку з запашною олією й вилив кілька крапель собі на бороду й долоні. Покропив і мене, і важкий східний аромат майже повністю відділив мене від решти світу, мов стіною.
Я запитав:
— І Джемаль Зафранія приходить сюди?
— Приходить. Часто. Ми з ним великі друзі.
— То ти його влаштував до судді?
— Люблю допомагати людям. Особливо своїм друзям. І тобі допоможу.
— А Зафранія — він уміє насолоджуватися життям?
— Уміє! Ох, уміє!
І тоді, тільки тоді, — який я дурень і недотепа! — тільки тоді я збагнув, у що вскочив. І не тому, що я такий кмітливий, а тому, що все стало само собою зрозумілим. Він говорив дедалі тихіше, з хрипотою, тулячись до мене, обдаючи вологим гарячим диханням мені обличчя, його рука шукала моєї і гладила її дедалі лагідніше.
Бачу, не до жартів, а я їх не починав, і думаю собі: чи врізати його по слинявих губах, щоб запам'ятав, коли мене привів у цей смердючий барліг, чи якось вибратися звідси без сварки й шуму, досить мені вже тих сутичок і злоби.
Я встав і попросив його, щоб відімкнув двері, бо, мовляв, мені треба йти на зустріч з Мулою Ісмаїлом.
Хаджі Фейзо всміхнувся:
— Він тобі не допоможе.
— Хіба він не твій друг?
— Боже борони?!
— А тих… друзів, багато маєш?
— Побачиш.
— І ви всі допомагаєте один одному?
— Приходь, переконаєшся. Ми нікого не кидаємо напризволяще. Зайдеш до мене після Мули Ісмаїла?
— Не матиму часу.
— Тоді завтра. Неодмінно. Чекатиму тебе.
З острахом я оглянувся, чи хто-небудь не бачить, звідки виходжу, а входив я без боязні.
Подивився я на світле небо, щоб прогнати з-перед очей мерехтливу напівтемряву, і глибоко вдихнув у себе повітря, раз, вдруге, втретє, звільняючись від нудотного запаху. Ху, яке паскудне відчуття, не знаю, куди й подіти спітнілі тремтячі руки. Розставляю пальці, щоб вітерець їх просушив.