Та хай його чорти візьмуть, він мені не потрібний.
Тияна одразу почула запах трояндової олії, він розходився навколо мене, мов з відкоркованого флакона. Скривила носа.
— Щось ти дуже пахнеш, — промовила вона підозріливо.
— Не дорікай мені, дружинонько, я мало в біду не потрапив.
— Бачу.
Розповів я їй, сміючись, свою халепу, а вона дивиться на мене здивовано. То приснилося тобі, каже. Ніяк не вірить, що таке може бути. І мені не може до кінця повірити. Знає, що не обманюю, але все скидається на брехню або на грубий жарт. Марно, залишився в ній сумнів, що мене напарфумив ніякий не Фейзо з бородою, а якась невідома Фейзія. На жаль, це не правда, кажу їй усміхаючись, але їй моя справжня правда здається неймовірною. Хоча моя неймовірна правда була б для неї легшою, ніж її вигадана. Мені ж не потрібна жодна з цих двох правд. Лише несправедливо, що на чесних людей падає підозра через те, що є на світі негідники. Декому в такому разі починає здаватися, що вже краще, коли тебе підозрюють за діло, ніж коли підозрюють невинного. Але Тияна не приймає навіть цього мудрого доказу, тільки каже, що краще б приходив додому не напахченим.
Отакі були мої три можливості, власне, й не можливості, а примарні надії, такі ж певні, як ті хмари в небі. Потім і того не стало.
Я ходив від установи до установи, від людини до людини, але нікуди не потрапляв, ні до кого мене не пускали. Дрібні чиновники слухали мене неуважно, знехотя, без будь-якого виразу на обличчі, без співчуття, навіть без роздратування.
Годинами я сидів у передпокоях, але ті, кого я чекав, ніколи не з'являлися. Чи вони залазили крізь вікна, чи влітали, як пташки, чи були невидимі, чи існували якісь засекречені підземні ходи, які захищали їх від нас, що живемо чеканням.
Мої слова стерлися, моя розповідь посіріла, мій вигляд наганяв нудьгу. Я перетворився на людину, яка просить, а це остання істота на землі. Нижче немає нічого.
Поволі, спочатку проганяючи ту думку, я почав відчувати стіну круг себе, невидиму, але непробивну. Стояла вона довкола мене, як фортеця, як безвихідь, як неприступність, я безперестану гамселив головою в твердий мур, був увесь побитий, закривавлений, увесь у саднах, у синцях, але не переставав добиватися. Бо мені завжди здавалося, що десь є вихід. Мусить бути який пролом, неможливо, щоб довкола була тільки глуха стіна. Та й не міг я погодитися, щоб мене отак замкнули, мовби я жива тінь, яку ніхто не бачить, а вона бачить кожного. І марно говорить, марно кричить — її не чують. Ще трохи — і почнуть проходити крізь мене, мов крізь повітря, чи бродити по мені, як по воді.
Я відчув страх. Як вони мене вбили? Я не поранений, не заколотий, не мертвий, але мене нема. Схаменіться, люди, кажу, хіба не бачите мене? Хіба не чуєте мене? Але мої обриси не потрапляють у їхнє око, мій голос не досягає їхнього вуха.
Мене нема.
Чи мені сниться моє неможливе становище, якого не може сприйняти мій досвід? Я ж бо живий, ходжу, знаю, чого хочу, не погоджуюся, що нема мене. Могли мене побити, могли кинути до в'язниці, могли вбити, хіба мало людей убили ні за що? Але для чого зробили з мене привид, чому забрали в мене можливість боротися?
Я хочу бути людиною, боріться ж зі мною по-людському.
Марно.
Порожнеча навколо мене стає дедалі безлюднішою, мій смішний бунт усе тихішим.
6. Дивне літо
Настало гаряче, важке літо.
Сонце, мовби розплавлюючись, знавісніло вивергає полум'я, вогняні іскри падають на землю.
Осатаніла й пекарська піч під нами й перетворила нашу кімнатку на пекло.
В обідні години здавалося, що спалахне і небо, і земля і все перетвориться у безкраю вогняну пустелю.
Уночі ми лежали на вузькій дерев'яній веранді, що виходила на подвір'я. У непевному мороці сновигали наші дивні сусіди, і били копитами коні в стайні, у глибині подвір'я, яке скидалося на заїзд.
Невідомі люди приходили й відходили в якихось невідомих справах, залишаючи після себе тривогу.
— Не бійся, спи, — заспокоював я Тияну, коли вона прокидалася.
— Я не боюся, — шепотіла вона, але її очі стежила за безликими нічними тінями.
Одного ранку ми побачили, що гусінь об'їла мізерне листя на дикій яблуні, єдиному дереві на подвір'ї. За день ця гусінь переплела пагілля яблуні павутиною, але сусідські діти камінням і палицями позбивали цю прикрасу з мертвого дерева.
У навколишніх садах розвелося стільки гусені, що павутиною вона змережала не тільки крони морель та слив, а й засохлу траву на скам'янілій землі. Здалеку здавалося, ніби дерева знову зацвіли чи випав сніг. Через кілька днів павутина обплутала двори, вулиці, вікна, меблі. Незліченні війська гусені почали захоплювати місто.