Висновок був досить-таки несподіваний, а може, й логічний, бо випливав із визнання як її помірної доброти, так і його власної недосконалості.
Розвеселила мене ця незграбна, але мудра згода на те, що дає життя.
Може, мудрість і полягає в цьому, щоб ми не чекали багато ні від себе, ні від інших?
Це втрата чи набуток — знати справжню ціну собі і всім іншим?
Втрата в тому, що ціна ця невелика, а набуток — що не чекаємо більшого.
Я промовив:
— Світ складається з недосконалих людей.
— Що кажеш?
— Придумую вірш.
— А як придумують вірш? Можу я почути?
— Це про мене?
— Про будь-кого.
— Боже мій, як гарно! І я знаю, що люди недосконалі, але коли це кажу, то все одно, що нічого не сказав. А от у вірші — бере за душу. І правдиво як: «Досконалі люди — в могилі. Та й вони вже більше не люди». А в живих людей то переважає зло, то добро, іноді — одне, іноді — друге. Але зло частіше.
— Глянь! — вигукнув я, показуючи на полум'я й дим. — Горить!
— Бачу.
Дим і важкий запах горілого ми відчули ще раніше, а тепер бачили, як перед нами, скільки оком кинути, горять ліси. Віддалік, через широку долину, було чути, як тріщить і гогоче полум'я, люто вириваючись з велетенської хмари диму, що заступила ліс і півнеба.
— Сумно, — сказав Махмут.
Чому сумно? Може, страшно, але не сумно.
Дивлюся, зачарований, на це буяння безглуздості, на ту силу без душі, ворожнечу без ненависті, з жахом дивуюся з цього розгулу стихії, і не жаль мені, може, тільки тому, що не люди гинуть.
А може, й тут як у людей. Страшне шаленство потуги, спустошливе вигублювання без лихої думки, як на тій війні, де нищать зброєю, і як на тій війні, де нищать без зброї.
Вогонь нерозумний і руйнівний, як і ненависть.
І ось моя думка впала на землю, наче стомлена пташка.
— Сумно, — кажу і я, думаючи про мертвий ліс обгорілого дерева, що залишиться після цього шаленства.
Як залишилися мої товариші в хотинських мочарах, як залишаються всі невинні люди в полум'ї, якого самі не разпалювали.
І, зморений, сів коло Махмута, ноги якого давно вже відмовили.
Тоді я помітив, що він не дивиться більше не пожежу.
Повернувши голову за його поглядом, враженим, здивованим, наляканим, не знати яким, я побачив на шляху, неподалік од лісу, озброєного вершника. Він дивився на нас і мовчав.
— Хто то? — питаю Махмута.
Махмут не відповідає й не зводить погляду з вершника.
Я підвівся, щоб підійти ближче до незнайомого чоловіка.
Він повагом дістав пістолет з-за пояса і сперся ліктем на луку сідла, не повертаючи дула на нас.
Я зупинився.
— Милуєтеся цим дивом? — запитав вершник, махнувши рукою на ліс, охоплений полум'ям.
Махмут злякано всміхнувся:
— Люди розповідають, і мій друг каже: ходімо побачимо.
— Маєте на що дивитися.
Він говорить спокійно, майже тихо, якось непритомно, наче ми його й не цікавимо, і все-таки вперто розглядає нас.
І я дивлюся на нього, вражений багатою зброєю та баским конем.
— Арабський скакун? — запитав я захоплено.
Він не відповів на моє дружнє запитання, лише націлив свій важкий погляд на нас.
— І ви дерлися сюди тільки задля того, щоб побачити оце нещастя? — каже він так само спокійно. — Не вірю, що ви такі дурні.
— Так ось, друже, — кажу я йому сердито, — ніхто нам не сказав, що ми повинні на це брати дозвіл. А якщо хочеш ображати нас, то тобі це неважко: маєш пістолет у руці.
— Я не ображаю нікого. І мені байдуже, чого ви прийшли.
— Ми зібралися до Подграба. Писати молитви селянам, — запобігливо пояснив Махмут.
— Е, ні, сьогодні не підете в Подграб. Повернетеся до міста. І передасте комендантові Авд-азі, щоб більше не посилав вивідачів за мною.