— Які вивідачі, заклинаю тебе богом великим! — залементував Махмут.
— Такі, як ви.
— А від кого передати? — запитав я.
— Від Бечира Тоски.
— Ти Бечир Тоска?
— Я. Ти чув про мене?
— Чув.
— Погане чи добре?
— Добре, Бечир-ага, — люб'язно всміхнувся Махмут, показуючи жовті зуби.
Ех, тут нещасний Махмут передав куті меду, і це знали ми всі троє.
— Бачиш, — промовив Тоска Махмуту, навіть тепер не розгнівавшись. — Твій приятель чесніший від тебе, хоч і дурніший. Він принаймні не каже нічого. А ти, брате, брешеш. А тепер повертайте й не оглядайтеся!
Ми не чекали, щоб він двічі повторював наказ, яким звільняв нас від своєї присутності. Махмут зовсім забув про корчі в ногах, схопився, як хлопчик, і ми чимдуж подалися назад, намагаючись якнайшвидше позбутися Тоски і його зброї.
Коли Махмут почав тяжко дихати й спотикатися на рівній дорозі, Тоска був уже далеко за нами, а ми все ще відчували на собі його важкий погляд.
Страх охопив мене пізніше, коли я відійшов од нього.
Тоска, жорстокий розбійник, який не боявся й не щадив нікого! А нас відпустив без погроз.
І доки Махмут хапав ротом повітря й тамував клекіт у грудях, я почав сміятися. Махмут подивився на мене розгублено й скоріше на мигах, ніж словами, запитав мене: що зі мною, чому сміюся?
Ти тільки уяви, сказав я крізь сміх, які ми з тобою нещасні. Сам жахливий Тоска зласкавився над нами. Не зважився навіть голосу підняти, щоб ми, бува, в штани не наклали зі страху. Дивиться на нас чоловік та ледь не плаче із жалю, такий у нас вигляд нікудишній. А ти ще й кажеш: чули про тебе добре!
Махмут теж почав сміятися.
— А що я мав, йому казати? Чув про тебе погане? Ще цього бракувало!
— Знаю, що не міг. Але все одно смішно.
— Смішно. І не смішно.
— А що тепер скажемо людям у місті? Будуть кепкувати з нас.
— Що скажемо? Нічого. Мені байдуже, хай собі кепкують, це якось переживу. Але аби не подумали чогось іншого. Хто повірить, що ми випадково зустріли Тоску і що Тоска нас отак і відпустив?
— І мені здається це неймовірним.
— От, тому й мовчи. Нікого не бачили й не маємо чого розповідати. Найрозумніше — мовчати. Такі часи.
Я погодився з ним, що це, справді, найрозумніше.
Але одна річ — знати, що розумно, а зовсім інша — робити розумно.
Махмут знав, що розумно — це мовчати, але відразу ж про все розповів комендантові Авд-азі.
Авд-ага переказав, щоб і я прийшов.
Я міг перехреститися з дива, міг шукати будь-яку розумну причину, міг сердитися, але ніщо не допомогло б мені зрозуміти Махмутового вчинку. Здається, він завжди думає одне, а робить зовсім інше. Або не може не розповісти того, що знає. Надто вже важко для нього затримати щось у собі, навіть коли б це й пошкодило йому.
Махмут не міг нічого пояснити.
— Сам не знаю, як це сталося, — відповів злякано.
— І що він сказав тобі, коли ти розповів?
— Сказав, щоб я йшов додому.
Чому комендант Авд-ага викликає мене?
Про того Авд-агу я не знав багато. Не знали й люди, яких я питав. Або не хотіли розповідати. Здвигали плечима, махали рукою. Якась таємниця окутувала його, і не варто було її згадувати, як і не варто говорити про кожне велике лихо. Ім'я і ця таємниця — це був Авд-ага. Або ще більше — це його таємниче ім'я.
Людина не може не вскочити в халепу, коли водиться з таким нещастям, як Махмут, скаржився я Тияні, намагаючись свою невідому вину зіпхнути на іншого. Але вона не підтримала мене в моєму намірі. Я знав, що вона думає: вештався без потреби, ніхто тебе не змушував, ледве дочекався, коли Махмут покличе, а я сама сиділа вдома. Не звалюй вини на іншого!
Так через Махмутову нестримність я набрався повно клопоту і з комендантом Авд-агою, і зі своєю дружиною, і матиму його ще хтозна з ким, якщо лихові заманеться мене заарканити. Найлегше мені було поквитатися з Тияною, яка ні сном ні духом не була винна, проте я знайшов би їй вину, та ще й не одну, і ображено мовчав би, жаліючи сам себе, що, мовляв, навіть найближча людина не розуміє мене. Але, на щастя, вона не допустила бурі та гніву, всміхнулася й умить прогнала від мене поганий настрій. Її усмішка розумніша і від неї, і від мене.
— Ну, чого ти скис? — каже вона, — Авд-ага чув од Махмута, хоче почути й від тебе. Його цікавить розбійник, а не якісь два волоцюги, що попхалися в гори дивитися на вогонь!
Це її глузливе підбадьорення гріло мене аж до Авд-аги, а від Авд-аги я відчув холод на серці. І не стільки від нього, як від його таємниці.