Я не задоволений такими міркуваннями, але іншої відповіді не знаходжу. Що ж залежить від нас у цій метушні? Щось мусить залежати і від мене.
Коменданта Авд-агу я не шукав і не поривався до нього, я навіть не знав його. І от у якусь мить він натрапив на мене й причепився до мого життя. Я не міг від цього ухилитися, та й ніхто не питав моєї згоди на це. Сталося, як і все інше?
Тільки — як погодитися з такою несправедливістю?
Мені не подобалася колія, в яку я вскочив, і я докладав зусиль, щоб змінити свій життєвий шлях. Щоранку я йшов із дому, сподіваючись, що коли-небудь зірки займуть сприятливе для мене положення і я наткнуся на людину, яка простягне руку мені. Не може бути, щоб доля послала тільки одного коменданта Авд-агу, аби він перестрів мене без будь-якої користі для мене.
Але мої сподівання були марні, бо незрозуміла кара тривала, я й далі був порожнім місцем без голосу й подоби людської. Бачили мене лише ті люди, яким була потрібна допомога, як і мені, якщо не більше. І бачив мене комендант Авд-ага, хоч би я волів для нього бути невидимим і нечутним.
Опівдні, як і кожна робоча людина, я повертався додому й заставав обід, сякий-такий, і дружину, веселу й усміхнену, мовби їй не було чого переживати. Мене, здорового й молодого, утримували хворий Махмут Неретляк і моя вагітна дружина.
Махмут давав уроки грецької мови якимось купцям, які почали торгувати з Салоніками. Я гадаю, що й то була халтура, але людей наука ця задовольняла, і треба було їм, очевидно, мало, бо Махмут не міг їх багато чого навчити. Приносячи нам гроші або харчі, він записував, скільки ми йому винні, щоб не образити нас.
Тияна працювала в домі багатого Мухарем-аги Тасліджака, брата коменданта Авд-аги. (Пізніше я довідався, що їй цю роботу знайшов Авд-ага на прохання мого колишнього роботодавця Мули Ібрагіма. Не знаю, хто тут мене більше здивував). Тияна допомагала дружині Мухарем-аги Рабія-ханумі[10] чепуритися — годинами вбирала її, наряджала, підмальовувала. Пізній вік цього вимагав, а багатство давало змогу. Тияна запевняла мене, що це для неї більше забава, ніж робота, і що вона зовсім не втомлюється. Навіть їй це приємно не стільки заради грошей, скільки заради того, що вона не сидить цілий ранок сама в кімнаті. Та й недалеко: сад Мухарем-аги прилягає до нашого подвір'я, досить пройти через хвіртку.
Тияна місяців зо два ходила на ту свою дивну роботу, а потім, соромлячись, розповіла мені неймовірну новину: Рабія-ханума почала крутити любов. Дивно й неймовірно не те, що вона крутить любов, а те, що Рабія-ханума забула, коли була молода: вона вже сорок років як одружена з Мухарем-агою. І те, що закохалася в юнака, який зі своїм батьком Ібрагімом Пакром жив у нашому дворі, у кімнаті над стайнею. Молодому Пакрові двадцять п'ять років, Рабія-ханумі під шістдесят. Коханець цілком годився їй в онуки.
Я пожартував: жінку любов підмолоджує.
— Тільки хай бог береже людину, щоб вона не з'їхала з глузду, — каже Тияна гидливо.
— Підмолодили її ти і та любов.
— На обличчя кладе стільки білил та рум'ян, що й шкіри не видно.
— Їй на здоров'я!
— І волосся пофарбувала в чорне.
— Чого тебе це турбує?
— Говорить тільки про нього без ніякого сорому. Наче розум втратила. Та й він, шмаркач, як таке може!
— Застара вона навіть для його батька.
Ніхто не знав, хто ці Пакри і з чого живуть. Щоправда, таке можна було сказати про більшість людей з нашого двору, і про мене теж. Казали, що вони з Белграда і що там учинили якусь темну справу, але це, очевидно, лише здогади, бо вони ні з ким не дружили. Було відомо тільки, що вони повернулися з хотинської битви, воювали там у якійсь частині, з якою я не зустрічався.
Тияна вирішила більше не ходити до Рабія-хануми, не могла дивитися на ту ганьбу і сором, а я відразу ж погодився з її рішенням, по-перше, тому що завжди погоджуюся з її рішеннями, а по-друге, тому що вважаю, що не треба випробовувати диявола й дозволяти, щоб юнак, поставний і вродливий (нараз мені впало в очі, що молодий Пакро дуже гарний!), дивився на молоду й гарну жінку поруч із згорбленою бабусею, справжньою розмальованою руїною. Якщо він сліпий, то міг би прозріти, а якщо пройдисвіт, то міг би забажати собі від одної і другої того, що в них варте уваги.
Мені байдуже, що він накинув оком на ханумині коштовності, все одно вона дасть йому все, чого він забажає, але я йому серце вирвав би за одним одну вію моєї дружини. Та його цікавлять не вії.